Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю 📚 - Українською

Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю" автора Еріх Марія Ремарк. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 163 164 165 ... 301
Перейти на сторінку:
class="p1">— А це що таке? — спитав він.

— Коньяк. Я гадав, що ви, може, не проти підкріпитись…

— Коньяк п’ють у такий спосіб лише тоді, коли він зовсім нікчемний, Аммерсе, — вже лагідніше зауважив Штайнер. — Або в товаристві цнотливих дівчат. Знайдіть мені звичайну, тільки не надто малу склянку.

— Чудово! — Аммерс був у захопленні від того, що лід, здається, розтанув.

Штайнер випив. Коньяк виявився досить добрий. Але в тому не було ніякої заслуги Аммерса. Просто у Швейцарії поганих коньяків не буває.

Штайнер вийняв синю папку зі шкіряної теки, яку теж позичив у Беєра.

— Між іншим, тут є ще одне діло, партайгеносе. Але це — сувора таємниця. Ви, певно, знаєте, що наша пропаганда у Швейцарії не досягла блискучих успіхів?

— Знаю, — запобігливо кивав Аммерс. — Я завжди говорив про це.

— Нічого, — Штайнер поблажливо махнув рукою. — Тепер усе має піти інакше. Створюється спеціальний таємний фонд. — Він зазирнув у свої списки. — Тут уже є солідні внески. Але ми вітаємо й скромніші пожертви. Оця гарненька вілла — ваша власна, так?

— Так… Щоправда, я під неї уже двічі брав кредити. Отже, фактично вона вже належить, власне, банкові, а не мені, — квапився пояснити Аммерс.

— Майно закладають у банку для того, щоб за нього платити менше податку. Партайгеносе, який має власний будинок, не може бути вітрогоном — він за нього ще й грошики матиме в банку. Ну, то на скільки вас підписати?

Спантеличений Аммерс вагався.

— Для вас це якраз вигідний момент, — підбадьорював його Штайнер. — Ми, звичайно, передамо ці списки з усіма іменами в Берлін. Я гадаю, ви могли б підписатись франків на п’ятдесят.

В Аммерса відлягло віддуті. Він боявся, що менш як сотнею не відбудеться. Ненажерливість партії була йому добре відома.

— Безперечно! — одразу ж погодився він. — Навіть можна на шістдесят, — додав потім.

— Добре, нехай буде шістдесят. — Штайнер записав. — Крім імені Гайнц ви маєте ще й інші?

— Гайнц-Карл-Гозвін.

— Так, ім’я суто німецьке! Старонімецьке. Ще в часи великого переселення народів у германців був король Гозвін.

— Не сумніваюсь.

Аммерс поклав на стіл півсотенну банкноту і ще десятку. Штайнер сховав гроші.

— Квитанція виключається, — сказав він. — Ви розумієте чому?

— Само собою! Таємниця! Та ще тут, у Швейцарії! — Аммерс хитро підморгнув Штайнеру.

— І більш ніяких зайвих скандалів, партайгеносе! Тихо-мирно працювати — в цьому запорука успіху. Ніколи не забувайте цього!

— Зрозумів! Тепер я в курсі! То був лише нещасливий випадок.

Штайнер ішов заплутаними вуличками до Беєра і посміхався. «Рак

печінки! От тобі й Керн! Ото здивується хлопець, одержавши ці шістдесят франків із каральної експедиції!»

17

Хтось постукав у двері. Рут прислухалась. Керн ще після сніданку пішов шукати роботу, і вона була в номері сама. Повагавшись хвилинку, Рут тихо встала, перейшла в Кернову кімнату й. замкнула за собою двері. Вихід з кімнати Керна був за рогом звивистого коридора. Це було зручно на випадок облави: можна вийти через суміжну кімнату, і тебе не побачить той, хто стоїть під твоїми дверима.

Тихенько прихиливши вихідні двері з кімнати Керна, Рут пройшла коридором і виглянула з-за рогу. Під її дверима стояв чоловік років під сорок. Вона знала його в обличчя. Він жив у тому ж готелі, звали його Брозе. Його дружина вже місяців сім лежала хвора. Подружжя те жило з мізерної підтримки бюро допомоги біженцям та решти грошей, захоплених із собою з Німеччини. Це ні для кого не було таємницею — в готелі «Верден» було відомо все майже про кожного мешканця..

— Ви до мене? — спитала Рут.

— Так. Я хотів про щось попросити вас. Адже ви — фройляйн Голланд?

— Так.

— Моє прізвище Брозе, я живу на поверх нижче… — збентежено почав чоловік. — Мені треба йти шукати роботи, а в мене там унизу хвора дружина. От я й хотів спитати, чи не змогли б ви якийсь час…

У Брозе було схудле, змучене обличчя. Рут знала, що в готелі майже всі тікають, забачивши його. Він давно вже звертався до людей завжди з одним проханням — посидіти з його дружиною.

— їй надто часто доводиться лишатись самій… а ви ж знаєте, як воно… так вона може втратити всяку надію. Бувають дні, коли вона особливо сумує. Та коли вона в товаристві, все ж краще. Я гадав, що, може, й вам було б приємно поговорити з нею — моя жінка розумна…

Рут саме хотіла спробувати сплести светр із тоненької кашмірської вовни: їй хтось казав, що один магазин на Єлисейських Полях купує такі речі, щоб потім продати втричі дорожче. Вона, певно, не піш-ла*б, але оте наївно-безпорадне розхвалювання — «Моя жінка розумна» — переважило: їй чомусь стало соромно відмовити.

— Почекайте хвилиночку, — сказала вона. — Я тільки візьму деякі речі й піду з вами.

Узявши вовну й зразок для своєї роботи, Рут пішла слідом за Брозе вниз. Жінка лежала в маленькій кімнатці на другому поверсі, з вікном до вулиці. Коли Брозе завів туди Рут, вираз обличчя в нього змінився: воно якось вимушено засяяло.

— Люціє, — радісно вигукнув він, — ось я привів Рут Голланд: їй захотілося трохи поговорити з тобою.

Двоє темних очей на восковому обличчі недовірливо втупилися в Рут.

— Ну, то я тепер піду, — заквапився Брозе. — Повернусь увечері. Сьогодні вже напевно щось та знайду. До побачення. — Він, усміхаючись, помахав рукою і причинив за собою двері.

— Він покликав вас, правда? — трохи згодом спитала хвора.

Спершу Рут хотіла заперечити, та потім передумала і ствердно

кивнула.

— Я так і думала. Ну, спасибі вам, що прийшли. Але я спокійно могла б побути й сама. Не зважайте на мене, робіть своє діло. Я можу трохи поспати.

— У мене ніякого діла немає, — відповіла Рут. — Просто я саме вчуся плести. А це можна й тут робити. Я взяла свою роботу сюди.

— Можна знайти щось цікавіше, ніж отак сидіти біля хворої, — стомлено мовила жінка-

— Можливо. Але це приємніше, аніж сидіти самій.

— Так завжди кажуть, коли хочуть людину розрадити, — пробурмотіла жінка. — Я знаю, хворих завжди тільки втішають. Краще од-верто скажіть уже, що вам неприємно сидіти з незнайомою хворою, яка до того ж у поганому настрої, і що ви це робите тільки на прохання мого чоловіка.

— Усе це правда, — відповіла Рут. — І я зовсім не збираюся вас утішати. Проте я рада, що мені є з ким поговорити.

— То ви ж можете піти погуляти! — сказала хвора.

— А я не люблю гуляти.

Не діждавшись відповіді, Рут підвела очі й побачила розгублене обличчя

1 ... 163 164 165 ... 301
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"