Читати книгу - "Романи, Роман Васильович Андріяшик"

Паспорт треба було зареєструвати в Путилі. Я прибув у ярмарковий день. Вся оболонь над річкою мерехтіла від квітчастих хусток. Стільки жіноцтва я ніколи не бачив.

Кресані де-не-де — і то під ними старечі, змарнілі обличчя й сумні, погаслі очі.

Вулицями бродили юрби п’яних молодиць. Якась кинулася мене обнімати. Мене передавали з рук до рук, я увірвався до корчми і попрохав єврея зачинити на гачок двері. Єврей усміхнувся і запровадив мене до напівтемної комірки поруч із залою.

— Поважних гостей… — мовив він, зиркнувши на валізу в моїй руці, — поважних гостей я радий прийняти всім найкращим. Ви з вигляду нетутешній.

— Так, я з корінної Румунії.

— Мушу вас попередити, що в цих місцях не завадить обережність.

— Як це розуміти? — спитав я, думаючи, що він натякає на бунти.

— Сифіліс. — Єврей підняв пальця, наслухаючи. З вулиці долинав п’яний жіночий вереск. — Сифіліс, — повторив він. — Брат живе з сестрою і мамою. Дурні… Народжуються дурні, розумієте?

Я кивнув.

— Станете над річкою, а вони йдуть, йдуть… Ніби чогось шукають. Один за одним, один за одним… Коли пан жадає познайомитися з дівчиною, — улесливо осміхнувся, — то я… повна гарантія…

— Я зголоднів.

— Чарочку вина для апетиту?

— Одну.

— Схиляюся перед культурним клієнтом. Тут нудьга, темрява… Ви вчилися в Бухаресті?

Я промовчав.

— Гімназія? Університет?

— Гімназія.

— В добрий час, пане! З приємністю. Повногруда єврейка накрила столик свіжою скатертиною, принесла вино і м’ясну печеню.

— Смачного вам.

Я подякував кивком. На її лиці мелькнула гримаса невдоволення, очевидно, хотіла побалакати.

Пообідавши, вийшов на вулицю. Тут все ще тривав шарварок. П’яні молодиці ходили, обійнявшись з румунськими солдатами, парами спиналися на течеру за цвинтарем, у щілинах між будинками розпивали горілку. Я протовпився до схожої на конюшню колиби, де містилась поліцейська управа. Черговий переглянув документи, замислився.

— Чого ви тут не бачили? — нарешті спитав.

— Як — чого?

— Сифіліс, сухоти і всіляка холера. — Він сів на лаву, перехиливши голову, тоскно дивлячись на заплямлений чорнилом столик. — Нема вам тут що робити, — криво посміхнувся. — Все, що залишилось здорового, виїжджає до Канади. І правильно. Якщо побажаєте, складу протекцію. Пишіться, раджу, як братові.

Видно, він був з місцевих.

— Ні, — озвався я.

— Поміркуйте. Завтра відправляємо партію емігрантів. Вирішите їхати — заходьте перед обідом.

— Це не входить у мої плани.

— Ви й так мусите навідатися: начальник управи буде тільки завтра.

Під муром сидів одноногий інвалід у австрійському мундирі й пропонував перехожим лепсько зшиті чоловічі черевики. Довкола нього збиралися жінки, питали, скільки коштує, одходили. Не вгавав гармидер, ніхто не годився, та й сам інвалід не мав охоти розлучатися з крамом: просто вихваляв, і це йому справляло насолоду.

Ще один інвалід боком лежав на розі вулиць, простягнувши кукси одірваних рук, заплющивши очі і наспівуючи:

Ми гайдамаки, ми всі однакі,

Ми ненавидим панське ярмо.

Молодиці клали біля його голови монети, та він ні разу не зиркнув на гірку мідяків; звівшись, поплентався вздовж поточний до лісу.

Мене знову полонила юрба п’яних жінок. Відбившись кулаками, я заскочив до корчми. Якийсь засушений, низькорослий, жалюгідний гуцулик із закислими очима розповідав, як привезли із австрійського лазарету безногого батька.

— Сестра взяла його за поперек, спустила з вагона мені на руки — а він легенький, як сірничина. Відніс на воза… Легесенький, як скіпочка…

Єврей допоміг мені пробратися через залу до комірки. За столиком сидів офіцер з молоденькою, щонайбільше п’ятнадцятирічною, дівчиною, за другим — років двадцяти красуня з розкішною короною каштанових кіс навколо голови. Єврей стиснув плечима, мовляв, нічого не вдію, сідайте до компанії з дівчиною. Я пустився до виходу, але він загородив мені шлях, мовлячи на вухо:

— Сідайте, прошу вас. Я підшукаю їй хлопця, а цю парочку випхаю, вони вже п’яненькі.

Дівчина сиділа боком до мене. Мені стрепенулося серце: ніс, чоло, вуста, підборіддя — ніби змальовані з Дружани. Я сидів мов ошелешений. Єврей про всяк випадок приніс пляшку вина і дві чарки. Я довго не смів підняти на дівчину очей. Невже може таке трапитися? Дівчина була наче молодшою Дружаниною сестрою. Я наповнив обидві чарки. Красуня й бровою не повела.

— Звідки ви? — спитав я нарешті.

— З хутора, — відказала дівчина, не глянувши на мене.

— З якого?

— А вам не однаково? — вона зміряла мене прицінливим зором. — Вам не досить, що я тут сиджу?

Губи її жалісно ворухнулися, та вона міцно стулила їх і відвернулась.

— Я місцевий, — мовив я збентежено.

Дівчина швидко глипнула на мене, зайняла попередню позу і знизала плечима.

— Я тут знаю кожний осідок.

— Пийте своє вино, — холодно промовила вона.

Я вихилив чарку, другу, налив знову. В міру того, як мене обіймав хміль, дівчина немовби веселішала. У дверях виріс єврей. Пін усміхнувся, через мить подав ще пляшку вина і закуску.

— Будьте спокійні, — досить голосно прошепотів він. — Гарантую…

Дівчина ледь усміхнулася на його слова.

— Випийте зі мною, — вперше на Буковині звернувся я по-українському.

Красуня злякано підняла брови і кивнула на офіцера, мовляв, не обберешся біди.

— Випийте, — попросив я по-українському. Дівчина спохмурніла.

— Вас заарештують. — Вона силувано усміхнулась до офіцера, який повернувся до нас обличчям. — Замовчіть.

— Підемо? — спитав офіцер подружку.

Та радісно потрясла кісками, мов заждалася цієї пропозиції. Вона падала з ніг. Офіцер взяв її за стан і майже виніс з комірки, бурмочучи:

— Concordanta… O Concordanta!..[77]

— Підемо? — запитав я сусідку, наслідуючи офіцера. Вона з ваганням поглянула на мене і звелась.

— А вино?

Знову вмостилася на стільці. Я випив рештки вина і розплатився. Сп’янівши, я щось розповідав про повстання, кляв сигуранцу і бессарабців. Потому перестрибнув на те, що в Румунії цілком можливе життя. На тартаку я стрічав засуджених за політику чернівецьких і бухарестських професорів. Дівчина то посміхалась, то боязко поглипувала на двері. Я подумав, що вона мене не слухає, і вдарив об столик кулаком:

— Ти побачиш, що завтра почнеться!..

Вона долонею затулила мені рота, підсіла ближче, майже впритул, поклала на плече голову. Коси її пахли бриндушками.

— Люди поховали зброю. Завтра…

Вона розсердилась і смикнула мене за комір. Я слухняно рушив за нею.

— Дурненький! — сказала вона через годину на царині, пригортаючи. — Я щаслива. Мені тебе Бог послав. У мене народиться син. Він буде красень. У його жилах тектиме кров гуцула.

Мене щось поривало бігти світ за очі, а вона нітрохи не соромилась.

— Люби мене, — прохала вона. — Ти мусиш знати, що я більше ні з ким не піду… Я його добре виховаю… Дурненький, в горах нема чоловіків.