Читати книгу - "Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка, Умберто Еко"

У ширших теософських рамках вчення про сигнатури було перейняте Генріхом Кунратом (De signatura rerum naturalum, 1587 р., і Amphitheatrum sapientiae aeternae, 1595 р.), а в 1622 р. Якобом Беме, котрий запозичує концепцію у Парацельса, розглядає знак як доказ божественної сили, що пронизує речі й може бути ідентифікована містично освіченим розумом.

Агріппа Неттесгаймський

Можливо, тим, хто більш детально сформулював вчення про сигнатури, був Агріппа Неттесгаймський (1486—1535) з працею «Про окультну філософію»

(De occulta philosophia) (перший том з’являється в 1531 р.), яка являє собою один з найбільш характерних силогів магії епохи Ренесансу. Оскільки існує три світи — Елементальний, Небесний та Інтелектуальний — і кожна нижча річ управляється вищою та впливає одна на одну, божественність виявляє гідність власної всемогутності через янголів, небеса, зірки, стихії, тварин, рослини, метали і камені.

Природна,

астральна, церемоніальна

магія

Відтак, ми можемо «прямувати тими самими кроками» й досягти архетипічного світу, першопричини всіх речей, і насолоджуватися не тільки доброчесністю, що існувала в найблагородніших речах, а й здобувати інші, ефективніші.

З цією метою практикуються природна магія (яка діє на об’єкти світу), астральна магія (щоб керувати впливом зірок) та церемоніальна магія (аби викликати ангельських духів).

Сигнатури

та фармакопея

Говорячи про сигнатури (які він називає signacula) та космічні симпатії, Агріппа визначає вогонь і полум’я як сонячні, а кров і життєвий дух як сильні запахи, їдкі, сильні, помірні солодкістю, а також золото за його колір та сяяння, і серед каменів — ті, що імітують сонячні промені для золотого блиску, такі як етит, що лікує епілепсію і перемагає отруту, та сонячне око, подібне до сяючої зіниці, яке зміцнює мозок і зір. Це той самий принцип, на якому ґрунтувалася практика талісманів у Фічіно: можна творити магію через фумігацію, світло, звуки, знаки, які ми самі виробляємо. Для виконання цих обрядів розробляються церемоніальні магічні практики, що за допомогою викликання ангельських сил і вимовляння магічних імен об’єднують кабалістику, природну магію і закликання ангельських і демонічних сил, культ таємних мов та доктрини загальної симпатії.

В інших випадках сигнатури розглядаються скоріше як інструменти для медичних цілей. Таким чином, для Освальда Кролла (або Кролліуса) (De signaturis internis rerum, 1609 р.) мак із його короною представляє голову і мозок, а отже, відвар цієї рослини корисний при багатьох захворюваннях голови. Довгастий мох, що росте на стовбурах дерев, нагадує волосся, і тому його відвар корисний для лікування волосся; чорні зерна аконіту нагадують зіницю, тому олія, витягнута з них, є ефективними ліками під час захворювань очей.

Хоч би як ви вивчали велику літературу із сигнатурами XVI ст., ця концепція виявляла би фундаментальну двозначність. Концепція сигнатур ґрунтується на хибному колі: космічна симпатія розкривається й встановлюється сигнатурою, яка є подібністю, але ця подібність (що вже неоднозначна, оскільки все, під певним кутом зору, може бути схоже на що-небудь інше) може бути ідентифікована, якщо вже є глибоке переконання, що відносини космічної симпатії (або в будь-якому разі приховані сили) існують і діють. Мабуть, найяскравішим представником тих, хто висловлював містичну довіру до цього великого «космічного ланцюга» був Джордано Бруно (1548—1600).

Звичайно, інші автори XVI ст. критикують доктрину сигнатур, і Андреас Лібавій (Libavius) у праці Epistolarum chymicarum liber tertius (1599 р.) зауважує, що якби форма рослини позначала її лікувальні властивості, то не тільки мак, а і яблуко, і капуста лікували б головний біль.

Мнемотехніка і театри світу

Це неоднозначне поняття подібності також переважає над мнемотехнічною традицією, яка з давніх часів сягає Чинквеченто і на якій культура епохи Відродження обґрунтовувала задум своїх театрів у всьому світі.

Театри

пам’яті

Техніка запам’ятовування

Від класичної античності (Арістотель. Риторики для Гереннія і самого Цицерона) у середні століття було розроблено різні техніки для запам’ятовування, або мистецтва пам’яті. Мнемотехніка — це вигадка, яка — за часів, коли не було друкованих книг або інших зручних інструментів для записування знань — давала змогу вчителеві, доповідачу, будь-якій людині пам’ятати різні поняття, зокрема їх переліки й системи, речі та правила. Загалом мнемотехніка має таку структуру: будь-яка просторова структура (палац, місто, територія), яка дає змогу розрізняти вулиці, площі, коридори, кімнати, сходи, намальована або відображена в розумі. Кожен із цих просторових елементів називається «місцем»; «зображення» розміщуються в кожному з цих місць, фігури речей, які легко запам’ятати (відомі об’єкти або жахливі форми й дивовижні події, такі як статуї, що представляють жахливі факти наявні в нашій пам’яті); приєднавши до кожної з цих фігур слова або поняття, які ви хочете запам’ятати; ви, нарешті, переконайтеся, що організація місць і фігур гомологічна або схожа до того, що потрібно запам’ятати.

Отже, фігури штучних об’єктів можуть позначати невідомі літери, абсент (гіркий) може позначати алое, ряд планет може належати до ряду ангельських ієрархій, або навпаки, іноді ініціал імені може означати літеру алфавіту та певна річ може бути представлена зображенням (ви можете уявити Осла (Asino), Слона (Elefante) і Носорога (Rinoceronte), аби запам’ятати слово «aer» (повітря)).

Серед найцікавих авторів мнемотехніки Чинквеченто слід згадати Йоганна Ромберха (Congestorium artificiosae memoriae, 1520 р.), Джуліо Камілло («Ідея Театру», 1550 р.), Гульєльмо Гратароло (De memoria reparanda, 1553 р.), Людовіка Дольче («Діалог, в якому розповідається про спосіб розвитку і збереження пам’яті». 1562 р.), Джероламо Марафіото (Artificiosae memoriae libellus, 1570 р.), Йоганна Шпангенберга (Ars memoriae seu potius reminiscentiae, 1570 р.), Козімо Росселлі (Thesaurus artificiosae memoriae, 1579 р.), Філіппо Джезуальдо (Plutosofia, 1592 р.). Крім того, ми не можемо ігнорувати різні видання в XVI ст. Ars memorandi Петруса фон Розенгейма. Хоча рукописи й ксилографічні копії існували до винаходу друку (Розенгейм народився,