Читати книгу - "Бляшаний барабан"

Те саме я міг би сказати й про себе. Бо хіба ж не буває досить частенько так, що я, скоро лиш іще одне моє творіння з вузлів обросте гіпсом, трощу його одним ударом кулака? А особливо це стосується одного замовлення, яке мій пацієнт зробив мені кілька місяців тому: зі звичайного шпагату вив'язати в одному образі російського знахаря Распутіна й німецького поета над поетами Ґьоте, і щоб цей образ — так побажав мій пацієнт — був разюче схожий на нього, замовника. Уже й не знаю, скільки кілометрів шпагату я змарнував, перше ніж ці дві крайності нарешті поєдналися в одній пристойній сув'язі. Одначе я, як і той партизан, що його пан Мацерат ставить мені за взірець, лишаюся незадовлений і не знаю, як бути далі; я розпускаю ліворуч те, що в’яжу праворуч, а те, що творить моя лівиця, ударом кулака трощить моя правиця.

Та й сам пан Мацерат у своїй розповіді не завжди тримається однієї лінії. Навіть якщо не брати до уваги отих чотирьох черниць, яких він називає то францисканками, то вінцентинками, оце дівчисько, що з'являється в нього під двома різними іменами, але з тим самим нібито трикутним лукавим личком, раз у раз руйнує його розповідь і, власне, змушує мене, переказувана, зафіксувати дві, а то й більше версій його поїздки зі сходу на захід. Але ж це — не моя робота, тож краще я триматимуся того соціал-демократа, який усю дорогу не міняв обличчя, ба більше, як свідчить мій пацієнт, майже до самого Штольпа знов і знов намагався втокмачити подорожнім, що він, розклеюючи аж до тридцять сьомого року плакати, теж був своєрідним партизаном, і ризикував своїм здоров'ям, і марнував свій вільний час, тому що він — один із тих небагатьох соціал-демократів, котрі розклейовали плакати навіть під дощем.

Отак він нібито й розбалакував, аж поки незадовго перед Штольпом наш потяг уже вкотре зупинився: в гості завітала досить чималенька ватага підлітків. Багажу в пасажирів уже, по суті, не лишилося, тож хлопці заходилися їх роздягати. Щоправда, цього разу юні грабіжники вчинили по совісті: обмежилися верхнім чоловічим одягом. Але соціал-демократ цього не міг зрозуміти, адже з отих просторих черничих балахонів, на його думку, добрий кравець міг би пошити кілька чудових чоловічих костюмів. Сам соціал-демократ був, як він набожно оголосив, атеїстом. Що ж до юних грабіжників, то вони, хоч самі про це набожно й не оголошували, належали до єдинорятівної Церкви і накинули оком не на рясні вовняні шати черниць, а на однобортний грубововняний костюм атеїста. Цей, однак, скидати піджака, камізельку й штани не побажав, а, навпаки, знов заходився розповідати про свою коротку, проте успішну кар'єру розклеювача плакатів у лавах соціал-демократії, і позаяк він знай торочив про те саме та ще й надумав опиратися, коли з нього стягували костюма, то його копнули в живіт грубим солдатським, колишнім вермахтівським, чоботом.

Соціал-демократ почав довго й нестримно блювати, а насамкінець з рота в нього навіть пішла кров. Про свій костюм він уже не думав, і хлопці також утратили будь-який інтерес до обгидженої тканини, хоч ретельна хімчистка ще могла б її врятувати. Від чоловічого верхнього одягу вони відмовилися, зате з пані Марії Мацерат зняли блакитну блузку зі штучного шовку, а з молодої дівчини, яку було звати не Люція Ренванд, а Реґіна Рек, — берхтесґаденську в'язану жакетку. Потому хлопці засунули, хоч і не зовсім, ваґонні двері, потяг рушив, а соціал-демократ тим часом почав помирати.

За кілометрів два-три до Штольпа ешелон загнали на запасну колію, і він простояв там цілу ніч, зоряну і ясну, однак як на червень — принаймні так стверджує пан Мацерат — то досить прохолодну.

Тієї червневої ночи, розповідає пан Мацерат, соціал-демократ, що так любив свого однобортного костюма, помер — помер, гучно й непристойно проклинаючи Господа Бога, закликаючи робітничий клас до боротьби, насамкінець, як це буває в кіно, виголосивши заздоровне слово на честь свободи й нарешті скорчившись від нападу блювоти, що сповнила весь ваґон смородом.

Ніхто, як каже мій пацієнт, не голосив. У ваґоні надовго запала тиша. Тільки пані Марія Мацерат цокотіла зубами, тому що без блузки їй було холодно, а речами, які в неї ще лишилися, вона повкривала сина Курта й пана Мацерата. Над ранок дві безстрашні черниці, згадавши, що вагонні двері незамкнені, прибрали підлогу, викинули на насип мокру солому, кал після дітей і дорослих, а також блювотину соціал-демократа.

У Штольпі ешелон інспектували польські офіцери. Водночас пасажирам роздали гарячий суп і якийсь напій, що нагадував солодову каву. Щоб ніхто нічим не заразився, трупа з вагона, де їхав пан Мацерат, забрали, й санітари кудись понесли його на дощаних марах. Черниці похлопотали перед старшим офіцером про те, щоб рідним соціал-демократа дозволили бодай трохи помолитися за душу покійного. Крім того, з мерця дали скинути черевики, шкарпетки й костюма. Поки тривала та сцена з роздяганням (згодом трупа на марах накрили порожніми мішками з-під цементу), мій пацієнт спостерігав за небогою соціал-демократа. І знов ця юна дівчина, хоч прізвище в неї було й Рек, нагадала йому, різко відштовхуючи й зачаровуючи водночас, ту саму Люцію Ренванд, яку я вив'язав із штагату й назвав той вузлотвір «Та, що пожирає бутерброди». Щоправда, у ваґоні дівчина, побачивши, як обдирають дядька, не схопила бутерброда з ковбасою і не проковтнула його вкупі зі шкіркою, а поспішила приєднатися до пограбування, дістала в спадщину камізельку від дядькового костюма, вдягла її замість конфіскованої жакетки й, зазирнувши до кишенькового люстерка, оцінила свою обнову — вона була їй досить-таки до лиця; і цієї миті дівчина впіймала в люстерко (ось на чому ґрунтується й донині не минає тривога мого пацієнта) його самого та його лігво й холодно ковзнула по ньому очицями-щілинами з личка-трикутника.

Від Штольпа до Штетіна їхали два дні. І хоч потяг іще не раз зупинявся через уже традиційні візити підлітків, що були озброєні ножами десантників та автоматами, однак ці візити ставали щораз коротшими й коротшими, бо в пасажирів уже майже не було чого брати.

Мій пацієнт стверджує, що дорогою від ДанцигаҐданська до Штетіна, цебто десь за тиждень, він підріс на дев'ять, якщо не