Читати книгу - "Бляшаний барабан"

на всі десять, сантиметрів. Насамперед нібито витяглися ноги вгорі — від коліна і вище, а ось груди й голова майже не змінилися. Проте, хоч пан Мацерат усю дорогу лежав горілиць, не пощастило стримати ріст горба на спині, зміщеного трохи ліворуч і вгору. Пацієнт каже також, що, коли проминули Штетін — тим часом потяг уже прийняла бригада німецьких залізничників, — біль подужчав і не давав забути про себе й тоді, коли пан Мацерат гортав сімейного фотоальбома. Він мусив навіть кілька разів, не вгаваючи, кричати, однак тепер його крик уже не завдавав шибкам на вокзалах жодної шкоди (Мацерат: «Мій голос утратив будь-яку здатність розтинати скло»), хоч на нього й зійшлися всі четверо черниць і відтоді вже не кидали молитись.

У Шверіні добра половина подорожніх, зокрема й рідня покійного соціал-демократа вкупі з фройляйн Реґіною, вийшли. З приводу цього пан Мацерат дуже шкодував, адже навіть сам вигляд тієї молодої дівчини став йому таким близьким і потрібним, що, коли вона пішла, в нього почалися гострі судомні напади, від яких здригалося все тіло й підскочила температура. Як свідчить пані Марія Мацерат, у відчаї він кликав якусь Люцію, називав себе казковим звіром і однорогом, белькотів, що боїться стрибати з десятиметрового трампліна, хоч його нібито й тягло це зробити.

У Люнебурзі пана Мацерата поклали до лікарні. Там він, лежачи з температурою, познайомився з кількома сестрами-жалібницями, проте невдовзі його перевели до університетської клініки в Гановері. Аж там пощастило збити температуру. Пані Марію Мацерат і її сина Курта пан Мацерат бачив рідко, а щодня він почав бачитися з ними вже після того, як вона влаштувалась у клініці прибиральницею. Однак ні в самій клініці, ні поблизу неї житла для пані Марії та малого Курта не було, до того ж умови в таборі для біженців ставали чимдалі нестерпнішими — пані Марії доводилося щодня по три години їздити в переповнених потягах, нерідко навіть на приступках, так далеко було від табору до клініки, — і лікарі, попри серйозні сумніви, дозволили перевести пацієнта до Дюсельдорфа, в одну з міських лікарень, тим більше що пані Марія мала відповідний дозвіл на переїзд до Дюсельдорфа: її сестра Густа, яка ще у війну вийшла заміж за одного тамтешнього обер-кельнера, надавала пані Мацерат куток у своєму трикімнатному помешканні, позаяк сам оберкельнер на житлову площу там не претендував — він був у російському полоні.

Помешкання виявилося в дуже вигідному районі. До міського лікарняного містечка можна було швидко, без пересадки дістатися будь-яким трамваєм, що йшов від Бількського вокзалу в бік Веретена чи Бенрата.

Пан Мацерат пролежав там від серпня сорок п'ятого до травня сорок шостого року. І тепер ось уже понад годину розповідає мені про кількох сестержалібниць одразу. Звали їх так: сестра Моніка, сестра Гельмтруда, сестра Вальбурґа, сестра Ільза й сестра Гертруд. Він до найменших подробиць пригадує всі лікарняні плітки, аж надто глибоко переймається життям-буттям сестер-жалібниць, надає перебільшеного значення їхньому форменому одягу. Зате жодним словом не обмовиться про жалюгідне, як я пригадую, харчування в лікарнях за тих часів, про погане опалення в палатах. Лише сестри-жалібниці, та історії про сестер-жалібниць, та невесела буденщина сестержалібниць. Вони там перешіптувалися й під секретом розповідали одна одній, наприклад, про те, буцімто сестра Ільза щось сказала старшій сестрі, а та відразу по обіді нібито пішла перевіряти кімнатки сестер-практиканток, а там нібито щось пропало, а підозра безпідставно впала на одну сестру з Дортмунда (він назвав її, здається, Ґертруд). Дуже детально розповідає він і про історії з молодими лікарями, які тільки вимагали в сестер талони на сигарети. На його думку, треба написати й про розслідування того випадку, коли одна лаборантка, навіть не сестра-жалібниця, зробила собі викидня — чи то сама собі, чи то з допомогою якогось асистента. А я просто не розумію свого пацієнта, який марнує розум на такі банальні речі.

А тепер пан Мацерат просить мене описати його самого. Я залюбки виконую це його бажання й перескакую через чимало історій, які він — адже там ідеться про сестер-жалібниць — змальовує так розлого й такими вагомими словами.

Зріст у мого пацієнта — один метр і двадцять один сантиметр. Голова така, що була б завелика навіть для чоловіка нормального зросту, і тримає її між плечима трохи скривлена шия; груди й спина, яку можна назвати й горбом, випнуті. Очі в нього сині, дуже блискучі, розумні, жваві, інколи мрійливо розширені. Чуб — темно-каштановий, густий і трохи хвилястий. Любить показувати свої міцні, проти решти тіла, руки з гарними, як він сам каже, долонями. Особливо коли пан Оскар барабанить (а керівництво нашого закладу дозволяє йому робити це по три-чотири, не більше, години на день), то його пальці працюють наче самостійно, й наче вони не його, а якогось іншого чоловіка, якому більше пощастило з тілом. Пан Мацерат дуже розбагатів на платівках і добре заробляє на них ще й досі. У дні відвідин до нього приходять цікаві люди. Мені траплялося його ім'я ще доти, як над ним розпочався процес, доти, як його поклали до нас, адже пан Мацерат — надзвичайно знаменитий митець. Особисто я не вірю в його провину, а тому й не знаю — лишиться він у нас чи ще раз вийде на волю й знов, як і доти, успішно виступатиме. А тепер я маю його зміряти, хоч робив це два дні тому...»

Я, Оскар, не маю бажання перечитувати те, що записав з моїх слів санітар Бруно, отож знов беруся за перо сам.

Тільки що Бруно зміряв мене своїм складаним метром. Лишивши метра лежати на мені, він, гучно викрикуючи результат, подався з палати. Випустив з рук навіть макроме, над яким потай працював, поки я розповідав. Гадаю, він побіг кликати фройляйн доктора Горнштетер.

Та поки прийде лікарка й підтвердить мені, що там наміряв Бруно, Оскар хоче сказати вам таке: за три дні, поки я розповідав своєму санітарові про те, як почав рости, мені пощастило набути — якщо тільки це можна назвати набутком — цілих два сантиметри.

Отже, віднині в Оскара один метр і двадцять три сантиметри зросту. Тепер він поведе розповідь про те, як йому жилося по війні, коли його, хто вмів розмовляти, сяк-так писати і непогано читати, й, хоч і скривленого та горбатого, але загалом досить здорового юнака, виписали з Дюсельдорфської міської лікарні, щоб я почав нове — як гадають усі, коли їх виписують з лікарні,