Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

Російські політики, зокрема вихідці з України, як-от старший радник президента Владіміра Путіна Сєрґєй Ґлазьєв, завжди вважали, що вони дуже добре знають Україну, хоча неодноразово помилялися, і часто їхні висновки годі було зрозуміти. У розпалі українсько-російської кризи чимало росіян телефонували своїм друзям і діловим партнерам в Україні, аби запитати, як вони можуть жити у країні, де повно «фашистів»[1250]. Росіяни уперто вважають, що вони знають Україну краще, ніж українці, які там мешкають.

Зрештою, можна окреслити чотири основні причини, чому ці російські «експерти» завжди сприймають Україну помилково. По-перше, вони намагаються аналізувати країну, яка існує лише в їхній уяві та відповідає їхнім стереотипам, не звертаючи уваги на реальність. По-друге, вони відмовляються сприймати українців як окремий народ, а Україну як суверенну країну, і тому їхній «аналіз» украй суб’єктивний. По-третє, росіяни ніколи не зазнали процесу дерадянізації, подібного до денацифікації у післявоєнній Німеччині і, на відміну від Польщі, не осмислили свого імперського минулого. Між Польщею та Україною упродовж кількох десятиліть триває непростий процес історичного порозуміння. У стосунках між Росією і Україною він, по суті, навіть не розпочинався, тому росіяни не розуміють українських нарікань. По-четверте, вкрай складним для розуміння більшості російських громадян є феномен російськомовних українських патріотів, адже політична риторика визначає їх як «співвітчизників», які апріорі мають бути налаштовані проросійськи (останнє в очах багатьох, до того ж, нібито вимагає пропутінської орієнтації).

Російські націоналісти здебільшого взагалі відмовляються бачити у мешканцях України українців — по обидва боки Дніпра їм ввижаються «малороси», тобто росіяни (хіба за винятком Галичини, що править їм за осердя «українського фашизму»), особливо на переважно російськомовному Лівобережжі. Тим часом, і це важливо в контексті подальшого аналізу, «той факт, що сепаратистські та російські війська [нерідко] мають справу з людьми, які розмовляють тією самою мовою та мають спільну культурну спадщину, великою мірою нейтралізує спроби представити українську сторону як галицьких націоналістів або неонацистів»[1251].

Російські політики й «експерти» з питань України ніколи не розуміли справжніх, внутрішньоукраїнських причин Помаранчевої революції та Євромайдану і робили хибні прогнози щодо поведінки російськомовних українців під час «російської весни» 2014 року. Колишній дисидент Алєксандр Солженіцин, подібно до більшості росіян, не міг збагнути, як може існувати ворожнеча між українцями та росіянами, адже, як він писав у своєму есеї 1990 року «Як нам облаштувати Росію», «у масі населення немає й тіні нетерпимості» між ними. Ґлазьєву, як і левовій частці росіян, хотілося вірити, що українці прагнуть об’єднання з Росією:

«Більшість людей, які мешкають на Україні, переважна більшість, — я сам там народився і добре знаю ситуацію, — хочуть жити з Росією в одній країні. Україна, Росія та Білорусь — це одна країна, за винятком того, що тепер між нами пролягли державні кордони, тому ми повинні робити все можливе, аби усунути ці кордони й возз’єднатися»[1252].

Бажання Ґлазьєва представити Україну такою, якою її хоче бачити Росія, в кінцевому підсумку затьмарило його «аналіз».

Путін та інші російські лідери неодноразово описували українців і росіян як єдиний народ. Ці шовіністичні погляди ігнорували радянський досвід, котрий увінчався творенням багатьох націй, нехай і в соціалістичному оздобленні, коли українцям і білорусам довелося асоціювати власну ідентичність з адміністративними межами своїх союзних республік. Президент Білорусі Алєксандр Лукашенко хоча й належить до дуже радянських за модальністю лідерів, усе ж є білоруським радянським націоналістом, який відхилив пропозиції Росії щодо злиття двох країн. Російське бачення українців як «малоросів» також натрапляло на перешкоду в особі західних українців, які будували націю за межами Російської імперії та СРСР Російські націоналісти гадали, що вирішили цю проблему, штучно розділивши західних і східних українців як начебто «фашистів-русофобів» і «малоросів».

У рамках СРСР Росія рухалася за іншою траєкторію, ніж Україна та Білорусь, і ніколи не мала аналогічного досвіду націотворення в межах своїх республіканських кордонів. Радянський Союз і Російська РФСР були взаємно інтегровані в усьому упродовж 69-років існування СРСР, тому російська та радянська великодержавна й імперська ідентичності зливалися в одну. З цієї причини росіяни ані до, ані після 1991 року зазвичай не сприймали межі Російської Федерації як справжні національні кордони, як це робили українці та білоруси. Цьому сприяло і те, що Російська православна церква вважала і вважає майже весь обшир колишнього СРСР своєю канонічною територією.

Росіяни, котрі перебували в полоні хибних уявлень про Україну, переконували себе, що в Україні існує приховане, але потужне бажання об’єднатися з Росією. Вони ігнорували результати вивчення громадської думки в Україні. Опитування 2007 року показало, що більшість російськомовних громадян України не підтримують іредентизму. Російськомовні мешканці України також не були однорідною групою у ставленні до мовних і зовнішньополітичних питань[1253].

Українська ідентичність переживала зміни упродовж чверті століття незалежності. Цей процес прискорився після Помаранчевої революції та Євромайдану; нового імпульсу надали йому російська анексія Криму та гібридне вторгнення на Донбас. Рівень українського патріотизму зріс по всій країні: тепер патріотами називали себе 78% українців (тоді як 17% відповідали на питання про патріотизм негативно), що було на 12% більше, ніж у 2005 році. Зростання було найпомітнішим на сході та півдні України, де носії змішаних ідентичностей та російськомовні громадяни в умовах російсько-української війни поставали перед внутрішнім вибором. На контрольованих Україною теренах Донбасу знизилися декларована підтримка іредентизму та популярність