Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

Цей розділ розпочинається з аналізу млявої підтримки ідей російських іредентистів в усій Україні, включно із Кримом. Наступні три його частини присвячено обговоренню перетворень, що сталися на сході та півдні України, розглядаючи зміни ідентичності, джерела регіональних особливостей Донбасу, а також роль ключових міст, які Путін волів бачити у складі гіпотетичної «Новоросії», — Харкова та Одеси. Ще три частини аналізують вплив російської політики на Україну, що призвела до «розлучення» двох країн та краху уявлень про «братні» відносини між ними, сприйняття українцями лідерів і громадян Росії та вплив конфлікту на ставлення українців до історії, релігії й зовнішньої політики.

Британський політолог Елеанор Нот, яка досліджувала ідентичність жителів Сімферополя у 2012–2013 роках, охарактеризувала її як «складну, потрощену й суперечливу». Вона розділила самоідентифікації своїх респондентів на п’ять категорій: (1) «дискриміновані росіяни», (2) «етнічні росіяни», (3) «кримчани», (4) «політичні українці» та (5) етнічні українці». Ті місцеві росіяни, які вважали себе «дискримінованими» в Україні, зокрема і члени російських націоналістичних угруповань, почувалися невдахами, які програли від пострадянських суспільно-економічних змін. Лише представники цієї категорії були палко проросійськими та цілковито ототожнювали себе з Росією. Натомість «етнічні росіяни» не відчували дискримінації чи незручності, мешкаючи в Україні. Представники категорії «кримчан» визнавали себе українцями й росіянами водночас, але регіональна ідентичність для них була важливішу за етнічну. «Політичні українці», за цією класифікацією, мали батьків-росіян, але ідентифікували себе з Україною як її громадяни, а «етнічні українці» відчували зв’язок з її материковою частиною як місцем походження[1255].

За кілька тижнів до початку російської агресії, у лютому 2014 року, підтримку іредентистської ідеї, тобто державного об’єднання з Росією, висловили менше половини (41%) опитаних в Автономній Республіці Крим, 33% в Донецькій, 24% в Луганській та стільки ж в Одеській областях[1256]. Під час опитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології після анексії Криму, в квітні 2014 року на користь злиття свого регіону з Росією виступили 27,5% респондентів на Донеччині та 30,4% — на Луганщині, натомість проти цього в обох регіонах виступали близько 52%. Для порівняння: російський іредентизм у цей же час підтримували лише 7% мешканців Дніпропетровської та Одеської областей[1257].

Заяви про підтримку «возз’єднання» з Росією нібито на рівні 95,6% у Криму та 96,77% в Севастополі, зроблені російськими окупантами після постановочного «референдуму» в березні 2014 року, немає підстав сприймати серйозно. У звіті групи російських правозахисників на чолі з членом Ради з прав людини при президентові РФ Євґєнієм Бобровим, оприлюдненому на сайті ради, стверджувалося, що явка жителів автономії на псевдореферендумі, найімовірніше, становила від 30 до 50% (офіційно — 83%), з яких не більше 60%, тобто явна меншість від загальної кількості кримчан із правом голосу, підтримали поглинання півострова Росією[1258].

На початку березня 2014 року, тобто між вторгненням російських військ до Криму та його формальною анексією, лише 5% населення України схвалювали можливість передачі півострова РФ (у південних регіонах, включно із самою АР Крим, таких було 19%, на Донбасі — лише 8%)[1259]. Ставлення громадян Росії до приєднання українського регіону було діаметрально протилежним: за даними опитування «Левада-Центру», у травні 2014 року його схвалювали 90%; до початку наступного року цей показник знизився до 84%[1260]. Подібні погляди не обмежуються середовищем прихильників Путіна: їх також висловлювали такі російські опозиційні лідери, як Алєксєй Навальний та Міхаіл Ходорковський. Затято критикуючи Кремль, вони значною мірою лишилися в полоні великодержавного світогляду. Крим «залишиться частиною Росії та ніколи в найближчому майбутньому не стане частиною України», — заявив Навальний восени 2014 року. Тоді ж він зазначив, що не вбачає «взагалі жодної» різниці між росіянами та українцями[1261].

На Донбасі місцеві прихильники відокремлення від України симпатизували агресивним закликам «боротьби з націоналістичними проявами»[1262], очевидно, не асоціюючи цих тенденцій з власними настроями. Росія рішуче підтримувала їх телевізійною пропагандою, зброєю та спецназом «зелених чоловічків», а згодом і регулярною армією, які силоміць витіснили з публічного простору і приборкали переважно пасивну проукраїнську більшість. Встановлені окупантами результати так званих «референдумів» на Донбасі варто оцінювати так само, як і ті, що їх було оголошено у Криму. Показник у 89% прихильників «державної самостійності Донецької народної республіки»,