Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

оприлюднений як підсумковий у травні 2014 року, було задумано заздалегідь, що засвідчує перехоплена СБУ телефонна розмова між лідером російської неонацистської організації РНЄ Алєксандром Баркашовим та ватажком руху «Православний Донбас», активістом РНЄ Дмитром Бойцовим[1263]. Показово, що під час опитування, проведеного в листопаді 2014 року, 72% мешканців міст Слов’янська та Краматорська, які навесні-влітку пережили російську окупацію, висловилися на користь належності до України. Лише 12% схилялися до виходу з її складу, з них 7% прагнули незалежності для Донбасу, а 5% — бажали об’єднання свого регіону з Росією[1264].

Хоча взимку-навесні 2014 року Донбас і особливо Автономна Республіка Крим мали вищі за решту регіонів (за винятком міста Севастополя) показники схвального ставлення до об’єднання з РФ, ідеї відокремлення від України тут поділяла меншість населення[1265]. Переважна більшість жителів цих регіонів лишалася дезорганізованою та пасивною перед лицем агресивних проросійських угруповань, які спиралися на підтримку військових з РФ (істотний виняток на загальному тлі — добре згуртована кримськотатарська громада, представників якої нерідко характеризували як найпослідовніших патріотів України у Криму). В інших російськомовних регіонах носії української громадянської ідентичності виявили більшу рішучість у захисті своєї країни, що засвідчили події в Харкові, Одесі та Дніпрі.

Більшість українських громадян традиційно підтримували територіальну цілісність своєї країни. Чому ж тоді як на Донбасі, так і поза його межами вони розкололися на проросійські та проукраїнські спільноти? Політологи не можуть дати вичерпної відповіді на це питання, адже рішення, прийняті на індивідуальному рівні, складно піддаються формалізації. Пояснюючи мотиви зробленого ним вибору, дружківчанин і ветеран війни в Афганістані Юрій Проценко, який 2014 року перетворився на «Душмана», заступника командира батальйону кремлівських маріонеток «Восток», сказав, що людина має присягати батьківщині лише раз у житті. «Я її [присягу] дав Радянському Союзу. Земля [територія колишнього СРСР] у нас одна — я не міг ділити її. Ось я і перебуваю тут, на своїй батьківщині, на Донбасі»[1266]. Проценко, подібно до вбитого 2018 року ватажка «ДНР» Олександра Захарченка, вважав Донбас збереженим реліктом давно зниклого Союзу, що було проявом глибоко вкоріненої в цьому регіоні радянської ідентичності. Завдяки цьому її носії, котрі в мирний час були власниками українських паспортів, знаходили спільну мову із однодумцями з інших посткомуністичних країн. Доброволець із Вірменії Артур Ґаспарян, який раніше служив у Нагірному Карабасі, а 2014 року приєднався до російських окупаційних сил та колаборантів, говорив, що має «менталітет радянської людини» і не вважає Росію «чужою батьківщиною». Як і для багатьох його однодумців, СРСР був для нього не лише феноменом минулого: «Мої діди воювали за СРСР, — казав він, — і я воюю»[1267].

Учасник боїв за Донецький аеропорт Анатолій Свирид (позивний «Спартанець»), як і «Душман», вважає: «Всі ми — діти Радянського Союзу, виховані на патріотичних почуттях Афганістану»[1268]. Він також з повагою ставиться до радянської спадщини — але на Донбасі він захищав Україну. 22 січня 2014 року син вірменських біженців із Нагорного Карабаху Сергій Нігоян став першим українським протестувальником, убитим снайпером на київському Євромайдані. Рівно за рік, 22 січня 2015 року, на північ від Донецька полонений доброволець української армії, етнічний вірменин Альберт Саруханян був страчений російськими бойовиками, яких розлютив його український патріотизм.

Сепаратизм та іредентизм ніколи не мали на Донбасі масової громадської підтримки і не вплинули на політичні програми основних регіональних партій, таких як Партія праці, Ліберальна партія, Партія регіонального відродження та, зрештою, Партія регіонів. Однак досить широке розповсюдження радянської ідентичності та асоціювання себе радше з регіоном, аніж з Україною, створили базу для агресивної проросійської меншості, в очах якої Росія була передусім продовженням чи реінкарнацією Радянського Союзу. В 2007 році відносну більшість опитаних у Донецькій області (37,1%) та АР Крим (32,2%) становили люди, які визначали себе як носіїв радянської культурної традиції[1269]. У Севастополі, за враженням британського кореспондента, який відвідав місто восени наступного року, ностальгія за Союзом здавалася «майже універсальною»[1270]. Для багатьох із тих, хто за власним вибором візьме участь у псевдореферендумі про анексію Криму в березні 2014 року, голосування «за Росію» означатиме вибір уявного повернення до СРСР.

У 2007 році загалом 42% мешканців східних областей пов’язували себе з українською традицією, 22,7% — із радянською й 18,1% — з російською; у південних регіонах аналогічні показники становили відповідно 40,9, 26,5 та 18%. Під цим кутом зору Донецька область виглядала більш «радянською» як за Крим, так і за решту переважно російськомовних регіонів сходу та півдня України, де, включно з Луганщиною, носії української культурної традиції перебували у відносній (на Миколаївщині — в абсолютній) більшості[1271]. Згідно з пізнішим дослідженням, проведеним на межі 2014 та 2015 років, для 97% респондентів на Донбасі були близькими російська мова і культура, а для 95% — Російська держава (зокрема, «дуже близькими» для себе їх визнали відповідно 60 і 53%)