Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

Держави і народи, близькі за мовою та культурою, можуть бути мирними сусідами, але нерідко ця близькість підживлює конфлікти довкола національної ідентичності[1273]. Німецькомовні Австрія та Пруссія воювали в 1866 році за роль ядра майбутньої об’єднаної Німеччини; велика частина австрійців вітала об’єднання з Німецьким райхом у 1938 році, а їхня національна самосвідомість сформувалася лише після Другої світової війни. Україно-російська криза справляє дуже істотний вплив на формування нової української національної ідентичності, що відмежовує своїх носіїв від Росії, попри те, що значна частка українців і надалі залишатиметься російсько- або двомовною. Навесні 2015 року президент Петро Порошенко заявив, що російськомовними є майже дві третини українських військовослужбовців у зоні бойових дій[1274]. Це підтверджується і великою кількістю відеозаписів, доступних на YouTube та в інших соціальних мережах. На думку «кіборга» «Сєвєра», 80% українських військових на Донецькому летовищі та прилеглих позиціях були російськомовними.

Більшість російськомовних громадян України проявили себе як її патріоти, які виступають проти антиукраїнської політики Путіна щодо України. В Росії, де всіх українців, які підтримують Євромайдан та європейську інтеграцію, змальовують як «фашистів», здебільшого не можуть усвідомити того факту, що російські маріонетки та регулярні війська воюють на Донбасі проти російськомовних громадян України, і що спілкування російською мовою аж ніяк не є передумовою непатріотичного ставлення до України.

Станом на 2016 рік 60% українців називали своєю рідною мовою українську, 22% вважали рідними і українську, і російську, 15% — лише російську. Серед учасників АТО українську мову називали рідною 73%, російську — 6%, обидві мови — 19%. При цьому доволі часто мова, зазначена респондентом як рідна, та мова щоденного спілкування не сходяться[1275]. Як показав у своєму дослідженні Володимир Кулик, в Україні суб’єктивно визначена «рідна мова» є суттєвим маркером політичної ідентичності. Людина може послуговуватися у побуті російською мовою, але водночас називати рідною українську, що відображатиме її прихильність до України та української ідентичності. У 2014 році публічно задекларовані особою рідна мова та національна приналежність набагато більше за мову спілкування корелювали із громадсько-політичною позицією та вибором сторони в російсько-українському конфлікті[1276].

Наприкінці 2014 — на початку 2015 року 67% українців позитивно відповідали на питання про близькість їм російської мови та культури (до прикладу, щодо польської мови та культури аналогічним чином висловилися 19%). Цей показник формували не лише уподобання населення сходу і півдня країни: таку відповідь надавала абсолютна більшість опитаних на Буковині та Закарпатті (по 67%), у Києві та на Поділлі (по 65%), на Волині (53%)[1277]. Втім, прихильне ставлення до російської мови та культури ніяк не заважало жителям названих регіонів підтримувати Помаранчеву революцію та Євромайдан, а на виборах голосувати за націонал-демократичні політичні сили, що їх у Москві таврують як «фашистські» і русофобські.

В Україні, країні з найбільшою кількістю незалежних російськомовних медіа у світі, українці здебільшого не вважають найактуальнішим мовне питання, на якому помилково наголошував Річард Саква, аналізуючи причини україно-російської кризи[1278]. 82% мешканців переважно російськомовних регіонів півдня та сходу не відчувають, що російській мові в Україні загрожує небезпека. Загалом по Україні мізерні 1–2% громадян вважають статус російської мови пріоритетним питанням. Те саме упродовж останніх двох десятиліть підтвердили незліченні опитування, які засвідчили пріоритет соціально-економічних питань і для західних, і для східних областей, а надто для мешканців Донбасу. На запитання, чи змінилося становище у мовній сфері після Євромайдану, 65% українців у 2015 році відповіли, що нічого не сталося, а ще 10% зазначили, що її статус фактично поліпшився. Поза тим, 18% все ж вважали, що відбувається погіршення її становища і, без сумніву, серед цієї групи були прихильники сепаратизму й російського іредентизму на Донбасі та у Криму[1279].

Коли соціологи запитували мешканців Одеської області, чи вважають вони, що російськомовні громадяни після Євромайдану відчувають тиск або загрозу через їхню мову, лише 1% респондентів рішуче сказав «так», а ще 10% відповіли «до певної міри»; отож, маючи в сумі 11%, можна вважати, що цей показник залишається низьким. Якщо цю реакцію розподілити між етнічними групами, то не буде несподіванкою, що частка тих, для кого питання російської мови є причиною для тривоги, серед етнічних росіян (23%) вища, ніж серед етнічних українців (8%)[1280]. Для порівняння: в мирній Канаді загрозу для власної мови та культури в англомовному оточенні відчуває значно більший відсоток франкомовних громадян.