Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

Вплив російської телепропаганди на події в Україні після Євромайдану був добре помітний на Донбасі: 40% опитаних на Донеччині та 30% на Луганщині вірили, що права російськомовних громадян в Україні утискаються, що контрастувало з відповідями в інших областях сходу й півдня. Водночас усього 5% жителів Донецької і 3,5% — Луганської області заявили, що такі утиски мали місце в їхніх власних регіонах[1281].

Українці не відчувають, що їхній патріотизм страждає від використання обох мов: лише 11% українців від 16 до 35 років розглядають російсько-українську двомовність як перешкоду для розвитку України[1282]. Водночас російська агресія спричинила зростання популярності української мови[1283]. Якби у 2015 році проводився всеукраїнський референдум щодо надання російській мові статусу державної, «за» проголосували б лише 33% громадян (зате на сході, включно з окупованою частиною Донбасу, та у південних регіонах материкової України таких було б 66 і 56% відповідно). При цьому трохи більше половини громадян України (52%) були готові погодитися на надання російській мові офіційного статусу на локальному рівні там, де цього бажає місцева громада[1284].

Російський напад на Україну вплинув на українську національну ідентичність у чотири різні способи. Відбулися (1) переформатування політичного спектру; (2) поширення української національної ідентичності із центру на схід і південь країни; (3) популяризація національної інтеграції України і (4) зростання патріотизму серед українців усіх поколінь. Ці зміни потребують детальнішого обговорення.

По-перше, проросійські та радянофільські Партія регіонів і Комуністична партія України втратили електоральну підтримку після їхнього розпаду та маргіналізації на парламентських та місцевих виборах 2014–2015 років (задовго до судової заборони діяльності КПУ наприкінці 2015 року). Після виборів до Верховної Ради у жовтні 2014 року Україна вперше отримала неформальну конституційну більшість депутатів (у складі як проурядових, так і опозиційних фракцій), що підтримує європейську інтеграцію, тоді як проросійська група у парламенті значно скоротилася. У 2015 році Верховна Рада офіційно визнала Російську Федерацію державою-агресором[1285].

По-друге, якщо наприкінці 1980-х років рушійною силою «перебудови» і здобуття незалежності були західні українці, а після Помаранчевої революції 2004 року українська етнічна та громадянська ідентичність поширилася на центральні області (у яких за десять років до цього, як і на сході, виборці проголосували за обрання президентом Леоніда Кучми), то нині вона здобула підтримку по всій країні, охоплюючи східні та південні регіони.

По-третє, агресія Росії сприяла національній інтеграції українців. Україномовні громадяни і до війни здебільшого ототожнювали себе з Україною, тоді як самоідентифікація російськомовного населення часто фокусувалася на регіонах і населених пунктах, де воно проживало. Починаючи з 2014 року серед російськомовних громадян відбувається зростання українського патріотизму, і вперше серед мешканців контрольованої Україною частини Донбасу виявилося більше тих, хто має українську, а не регіональну ідентичність[1286]. Громадянська ідентичність в Україні має сильну етнокультурну основу, але її розвиток є сумісним із використанням російської мови та достатньо інклюзивним для залучення її носіїв. Кетрін Воннер відзначає, що нормою в Україні стала така двомовність, за якої спілкування між людьми не вимагає переходу на мову співрозмовника чи то українську, чи то російську[1287].

По-четверте, в українському суспільстві у цілому спостерігається зміцнення патріотичних переконань (радше ніж етнічного націоналізму), яке зумовлене передусім громадянськими, а не етнічними, культурними чи мовними чинниками[1288]. Патріотами вважають себе 82% молодих українців, хоча регіональні розбіжності й далі помітні неозброєним оком: на заході країни таких нараховується 94%, у центрі — 89%, на півдні — 79%, а ось на сході — 56%[1289]. Серед представників усіх вікових груп пишаються тим, що вони громадяни України, 45,4% опитаних на Донбасі, 59,1% — в інших областях сходу, 65,4% — у південних регіонах материкової України (не пишаються цим відповідно 23,6, 17,7 та 12,1%)[1290].

Війна збільшила символічну підтримку українського націоналізму без збільшення виборчої підтримки націоналістичних партій. Націоналістичні лідери минулого, у тому числі суперечливий Степан Бандера, сприймаються як борці проти іноземного поневолення. Близько половини українців вважають, що з давніх часів їхні предки боролися за свободу від російського гніту (29% з цим не погоджуються). Націоналізм сприймається не як інструмент побудови української держави, а як невід’ємний супутник на шляху до національного визволення