Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

Електоральна підтримка націоналізму в Україні залишається низькою. Політичні партії, що підтримували етнічний український націоналізм, такі як «Правий сектор» і «Свобода», здобули дуже низькі результати на трьох поспіль виборах, проведених у 2014–2015 роках. Більшість російськомовних українських громадян ототожнюють себе з Україною, а мова спілкування не є єдиним чи головним чинником, що визначає їхню ідентичність. Більшість українських євреїв російськомовні, але вони підтримували Євромайдан та підтримують Українську державу у війні з Росією. В Росії відбувається протилежний процес: експансія «русской» ідентичності за рахунок ідентичності «российской»[1292] (які співвідносяться між собою подібно до англійської та британської).

Українці у переважній більшості негативно ставляться до Російської держави та її лідера, але не до російського народу. Вони засуджують Путіна, стабільний антирейтинг якого перевищує 70%, Державну думу та російський уряд — і водночас 68% з-поміж них нейтрально або позитивно налаштовані до громадян Росії, тоді як негативне ставлення до останніх є уділом 23% українців[1293]. На запитання, представників яких соціальних груп вони не хотіли би бачити у найближчому оточенні, лише 9% молодих українців назвали росіян (переважна більшість, 62%, заявили, що належність людини до певної групи не є підставою для антипатії)[1294].

У квітні 2014 року немолодий водій київського таксі запитав автора цієї книги: «Чи буде війна?». Моя відповідь була ствердною, на що він відреагував кліше, типовим для представників старшого покоління: «Хіба брат може піти війною на брата?». За словами Дениса Гаврилова, який у 2014 році став помічником начальника штабу територіальної оборони Маріуполя, безліч мешканців його міста не були психологічно готові «прийняти той факт, що на нас нападе братній сусід»[1295]. У ті перші місяці війни багатьом довелося швидко гамувати шок від того, що робили озброєні «брати» з РФ. Співробітник військової розвідки України розповідав авторові, що влітку 2014 року він усе ще не вірив, що росіяни, які у нього на очах перетнули державний кордон, стрілятимуть в українців — аж доки не втратив двох людей зі свого підрозділу. Цей інцидент змусив військових під його керівництвом швидко призвичаїтися до нової реальності.

Так агресія Кремля підривала радянські стереотипи про «дружбу народів» та взаємини між українцями і росіянами. На початку 2016 року 63% українських громадян погоджувалися із твердженням про те, що Росія та Україна воюють між собою (щоправда, на Донбасі, включно з окупованою частиною Донеччини, але без окупованих районів Луганщини, таких було усього 8%, у решті областей сходу — 41%, на півдні, без Криму, — 45%; в самій РФ тоді ж аналогічну відповідь давали лише 25%)[1296]. У своїй книжці, що побачила світ за два роки після початку путінської агресії, тодішній глава президентської адміністрації Борис Ложкін написав: «Коли події на Донбасі лише починалися, військові та Національна гвардія не були готові стріляти у ворога. [...] Сьогодні наші бійці готові вбивати і вмирати за свою країну»[1297].

У 2015 році політолог Тетяна Журженко писала, що старий образ суто прорадянського і проросійського «сходу» неначе стиснувся до непідконтрольних Україні теренів Донбасу, тоді як Харків, Дніпро, Запоріжжя та Одеса перебувають у процесі переосмислення своєї ідентичності як українських міст. Пострадянська ностальгія серед їхніх мешканців поступово розвіюється перед лицем російського агресора, який видає себе за перевтілення СРСР[1298]. Окремі зміни ідентичності поступово відбувалися тут із 1991 року, особливо серед молоді, власників малого й середнього бізнесу та кваліфікованих фахівців, але після 2014 року цей процес значно прискорився.

До подій Революції гідності на сході та півдні України поставилися по-різному. Найбільше несприйняття вони викликали на Донбасі, де лише 12% населення висловлювалися на підтримку Євромайдану, тоді як 69% виступали проти нього. У цьому немає нічого дивного, адже обурені політикою Януковича учасники революції критикували «нашого хлопця» — Януковича. Порівняно високий рівень неприйняття Євромайдану спостерігався на Харківщині (55% — проти, 36% — за), а також у середній Наддніпрянщині (Запорізька та Дніпропетровська області), де погляди були більш поляризованими (47% — проти, 44% — за)[1299].

Значна частина тих, хто підтримав Євромайдан у південних і східних регіонах, стали військовими добровольцями в АТО або цивільними волонтерами. Чимало мешканців цих областей, особливо представники старшого покоління, виступили на захист громадянських прав та інтересів чи не вперше у своєму житті.