Читати книгу - "Бродяги Пiвночi (збірник), Джеймс Олiвер Кервуд"

На ній були туфлі на високих підборах, Кенте — такі французькі речі, і клянуся, що ніжка в неї не більша за дитячу! Я знайшов те місце, де Кедсті здибав її, мох там добряче стоптаний. Він повернувся крізь тополиний гай, але дівчина пішла далі, до ялинового бору. Там я загубив її слід. Ідучи крізь ті хащі, вона цілком могла дістатися до бунгало Кедсті, лишившись непоміченою. Важко було, мабуть, йти в тих туфлях розміром в половину моєї долоні та на дводюймових підборах! Мені було дивно, чому вона не взула похідні черевики чи мокасини?

— Тому що вона прибула з Півдня, а не з Півночі, — припустив Кент. — Ймовірно, з Едмонтона.

— Еге ж. І Кедсті її не очікував. Так? Якби він її чекав, його б не пройняло до самих кісток від однієї її появи. Ось чому мене не покидає грандіозне передчуття, Кенте. Відтоді, як побачив її, він став зовсім інакшою людиною. Його ставлення до тебе змінилося в одну мить. Якби зараз йому варто було пальцем ворухнути, щоб звільнити тебе, він би й цього не зробив, адже йому конче потрібне виправдання, чому він звільнив Мактриґґера. Твоє зізнання припало на найслушніший момент. Мовчазною вимогою тієї дівчини в тополиному гаю було звільнити Мактриґґера. Вимогу було підкріплено погрозою, яку Кедсті зрозумів — і перелякався до напівсмерті. Напевно, Мактриґґер бачився із ним пізніше, бо чекав до приходу Кедсті в його кабінеті. Не знаю, що сталося між ними. Констебль Дойль каже, вони провели разом півгодини, а тоді Мактриґґер вийшов з казарм, і більше ніхто його не бачив. Усе це напрочуд дивно. Уся ця справа — суцільна чудасія. І найдивніше в цій справі — моє несподіване відрядження до Форт-Сімпсона.

Кент відкинувся на подушки. Його дихання обернулося коротким надривним чханням. При світлі зірок О’Коннор побачив, як його обличчя раптом стало змореним і виснаженим. Він перехилився крізь вікно в кімнату і обома долонями стиснув руку Кента.

— Я тебе втомлюю, Джиммі, — хрипло мовив він. — Бувай, друже! Я… я… — кілька секунд він вагався, а потім впевнено збрехав: — Я збираюся походити й роздивитися навколо будинку Кедсті. Мене не буде лише півгодини, на зворотному шляху я зайду до тебе. Якщо ти спатимеш…

— Я не спатиму, — пообіцяв Кент.

О’Коннор ще міцніше стиснув його руку.

— Прощавай, Джиммі.

— Прощавай.

І з цими словами О’Коннор відступив від вікна й розчинився в темряві. Голос Кента гукнув йому вслід:

— Я буду з тобою всю твою довгу подорож, Баккі. Бережи себе — завжди.

О’Коннор лише схлипнув у відповідь, і той схлип прорвався крізь його горло, наче кулак, перекривши йому подих, наповнивши очі пекучими сльозами, що затулили від нього сяйво місяця й зірок. Він не пішов до будинку Кедсті, а почвалав у напрямку ріки, бо знав, що Кент розгадав його брехню і це було їхнє останнє прощання.

Роздiл 4

Минув довгий час після того, як пішов О’Коннор, перш ніж Кент зміг нарешті заснути. Це був важкий сон, під час якого неспокійний мозок боровся проти виснаженості й невідворотного кінця. Наче якийсь дивний дух підхопив і потягнув за собою Кента назад крізь прожиті роки, аж до дитинства, жбурляючи з хвилі на хвилю, насилаючи швидкоплинні видіння — про долини, майже забуті, про події та явища, що давно поблякли й майже стерлися з пам’яті. У снах один за одним виринали привиди — дуже химерні. Знову й знову він душею повертався до них, доки ці привиди не сповнювалися життям, не ставали повнокровними, як сама реальність. Він знову був маленьким хлопчиком, що грається в «три старі кішки» на подвір’ї маленької старої школи зі стінами з червоної цегли, за півмилі від ферми, де народився і де померла його мати.

А його партнером по грі був Скінні Гілл, який також помер багато років тому — милий Скінні з його глузливою посмішкою, з його диханням, яке завжди пахло найсмачнішою цибулею, коли-небудь вирощеною в Огайо. Тоді, під час обідньої перерви, він мінявся з ним — мамині мариновані огірки в обмін на цибулю Скінні, дві цибулинки за огірок, завжди незмінна ціна. А ще він грав із мамою в старомодне «казино», і вони разом збирали ожину в лісі, і знову, як тоді, двадцять років тому, він забив на смерть змію, а його мати втекла з криком, а потім сіла й заплакала.

Він обожнював матір, якою вона була за життя, і дух спогадів не дозволяв йому зазирнути в долину, де вона лежала мертва під маленьким білим надгробком на сільському кладовищі за тисячу миль звідси, поряд із батьком. Але він відчув наплив хвилювання, знову переживши ті дні, коли прокладав собі дорогу в коледжі — а потім спогади вкотре перенесли його на Північ, його милу Північ.

Годинами дикі простори щільною стіною обступали Кента. Він неспокійно здригався, кілька разів мало не прокинувся, але щоразу знов зісковзував у дрімотні обійми лісу. Ось він знову когось вистежує на самому початку холодної сірої зими, і похідне вогнище палає, мов червоний німб в самому серці ночі. Поряд із ним біля вогнища сидить О’Коннор. Ось він у санях, запряжених собаками, проривається крізь бурю; ось таємничі темні води піняться під його каное; ось він на Великій ріці, а поряд знов О’Коннор — а тоді раптом у його руці димить пістолет, і вони з О’Коннором стоять, спинами до естакади, двоє проти розлюченого кровожерливого Маккоу з його кодлом контрабандистів. Шум перестрілки мало не розбудив його, але далі йшли приємніші спогаді: шелест вітру у верхівках ялин, дзюркіт потоків, що розливаються навесні, пташині співи, солодкий аромат життя, тріумф життя, що він прожив: він і О’Коннор. Врешті-решт на межі сну та яви він боровся із задушливим тиском у грудях. Було важко й нестерпно — як тоді, коли його притиснуло впалим деревом у селищі Джекфіш. Він відчув, що знову зісковзує в темряву. Раптом спалахнуло світло. Він розплющив очі. У вікно яскраво світило сонце, а тягар на грудях виявився м’яким тиском стетоскопа Кардіґена.

Попри фізичний стрес, спричинений примарами — породженнями власної уяви, Кент прокинувся так тихо, що Кардіґен не помітив цього, доки він не підняв голови. Було щось в обличчі лікаря, що той намагався приховати, але Кент устиг помітити це. Під очима лікаря лежали темні кола.