Читати книгу - "Бродяги Пiвночi (збірник), Джеймс Олiвер Кервуд"

Раптом він скорчився від несподіваного болю. Щось нестерпно пекуче обпалило йому груди. Це було наче удар ножа. Він відкрив рота, щоб вдихнути повітря. Тиск у грудях більше не був тиском стетоскопу. Він був справжній.

Стоячи над ним, Кардіґен намагався підбадьорити його.

— Забагато нічного повітря, Кенте, — пояснив він. — Це мине — дуже скоро.

Кенту здалося, що лікар зробив ледь помітне наголошення на слові «скоро», але ставити питань він не став. Кент був упевнений, що все зрозумів, до того ж він знав, якою неприємною буде для Кардіґена ця відповідь. Порившись під подушкою, від знайшов годинник. Була рівно дев’ята. Кардіґен метушливо порався у кімнаті, прибираючи речі на столі й поправляючи штору на вікні. Кілька секунд він нерухомо стояв, повернувшись спиною до Кента. А тоді озирнувся й промовив:

— Що бажаєш спочатку, Кенте: вмитися й поснідати чи прийняти відвідувача?

— Я не голодний і не дуже хочу зараз мила й води. Що за відвідувач? Отець Лайонн чи… Кедсті?

— Жоден з них. Це дама.

— Тоді я краще спочатку вмиюся! Може, скажеш мені, хто вона?

Кардіґен похитав головою.

— Не знаю. Я ніколи раніше її не бачив. Вона прийшла рано-вранці, коли я ще був у піжамі, і відтоді чекає тут. Я пропонував їй зайти пізніше, але вона наполягала, що має дочекатися, поки ти прокинешся. І терпляче чекала всі дві години.

Кента охопило хвилювання, яке він і не намагався приховати.

— Вона молода дівчина? — нетерпляче спитав він. — З дивовижним чорним волоссям, блакитними очима, в туфлях на високому підборі, не більших за твою долоню — і дуже вродлива?

— Усе так, — кивнув Кардіґен. — Я навіть звернув увагу на туфлі, Джиммі. Дуже вродлива дівчина!

— Будь ласка, нехай вона зайде, — попросив Кент. — Мерсер обскубав мене, і я почуваюся цілком прийнятно. Вона вже пробачить мою щетину, вибачуся перед нею заради тебе. Як її звуть?

— Спитав у неї, але вона нібито не почула. Трохи згодом Мерсер спитав, каже, що вона лише кинула на нього погляд — наче холодом обдала. Вона читає мій том «Порівняльних життєписів» Плутарха — справді читає. Бачу це з того, як вона гортає сторінки!

Коли Кардіґен пішов, Кент влаштувався якомога вище на своїх подушках і став дивитися на двері. Все, що казав раніше О’Коннор, блискавкою проносилося в його пам’яті — ця дівчина, Кедсті, вся ця загадкова історія. Навіщо вона завітала до нього? Що підштовхнуло її до цього візиту — якщо тільки вона не хотіла подякувати за його зізнання, що дарувало свободу Сенді Мактриґґеру? О’Коннор мав рацію. Вона глибоко переймалася долею Мактриґґера і прийшла висловити вдячність. Він прислухався. У коридорі почулися віддалені кроки. Вони швидко наближалися і завмерли біля самих дверей. Чиясь рука лягла на дверну ручку, але не поспішала відчинити двері. Він почув голос Кардіґена, а потім його кроки, що віддалялися по коридору. Серце Кента шалено калатало. Він не пригадував, коли востаннє так тривожився через щось неважливе.

Роздiл 5

Дверна ручка повільно повернулася, і хтось м’яко постукав у двері.

— Увійдіть, — сказав Кент.

Наступної миті він не міг відірвати очей. Увійшла дівчина й зачинила за собою двері. Портрет, змальований О’Коннором, постав перед ним у плоті й крові. Він зустрівся з нею поглядом. Її очі були наче розкішні фіалки — як і казав О’Коннор, але зовсім не такі, як він очікував побачити. То були широко розкриті від цікавості очі допитливої дитини. За словами О’Коннора, він уявляв їх двома озерами дрімотного вогню, але тепер бачив у них дещо зовсім інакше. Здавалося, єдина присутня в них емоція — безмежна і невситима цікавість. Ці очі аж ніяк не бачили в ньому людини, що помирає, радше просто дивний об’єкт спостереження. Замість удячності, на яку він очікував, їх сповнювало одне мовчазне питання, без жодного натяку на збентеженість. На якусь мить Кенту здалося, що він не бачить нічого, окрім цих чарівних безпристрасних очей, що позирають на нього. Потім він побачив її всю: дивовижне волосся, її витончене бліде обличчя, струнку і граційну поставу. А вона стояла там, спиною до дверей, досі тримаючи долоню на дверній ручці. Ніколи в житті він не зустрічав такої дівчини. Він припускав, що їй вісімнадцять, або двадцять, або двадцять два. Її волосся, блискучі м’які локони, викладене короною навколо голови, справляли на нього не менше враження, ніж на О’Коннора — враження неймовірне. Воно надавало їй величності, від якої дівчина здавалася високою, хоч насправді й не була такою, а її стрункість довершувала враження.

Тоді, більше від збентеження, що охопило його наступної миті, він глянув на її ніжки. І знову О’Коннор мав рацію — крихітні стопи, туфлі-човники на високих підборах, звабливо розвернуті литки, що виднілися з-під спідниці з якоїсь ворсистої коричневої тканини…

Він почервонів, схаменувшись. На вустах дівчини тремтіла невловна подоба усмішки. Вона глянула вниз, і вперше він побачив те, що бачив раніше О’Коннор — сонячні відблиски, що ліниво переливалися в її волоссі.

Кент намагався сказати щось, але перш ніж йому вдалося видати хоч звук, вона вже вмостилася на стільці поряд із його ліжком.

— Я довго чекала, щоб побачити вас, — промовила вона. — Ви Джеймс Кент, чи не так?

— Так, я Джим Кент. Перепрошую, що лікар Кардіґен змусив вас чекати. Якби я знав…

Він знов опанував себе і всміхнувся до неї. Він помітив, яку неймовірну довжину мають її темні вії. Але фіалкові очі за ними не всміхнулись у відповідь. Безтурботність їхнього погляду бентежила Кента. Наче вона ще не вирішила, як до нього підійти, і все намагалася знайти йому місце в галереї вже бачених експонатів.

— Він мав мене розбудити, — продовжував Кент, намагаючись більше не втрачати самовладання. — Нечемно змушувати юну леді чекати цілих дві години!

Він відчув із погляду синіх очей, що його усмішка вийшла гримасою сентиментальності.

— Так — ви особливий, — тихо, наче до самої себе мовила вона. — Ось чому я прийшла — перевірити, чи справді ви відрізняєтесь від інших. То ви помираєте?

— Боже мій — так, я помираю! — видихнув Кент. — Якщо вірити лікарю Кардіґену, я можу в цю саму мить віддати богові душу. Хіба ви не нервуєтесь, сидячи поряд із людиною, яка може от-от сконати просто у вас на очах?

Вперше він помітив, як її погляд змінився. Хоч вона й не сиділа напроти вікна, та все ж у її