Читати книгу - "Бродяги Пiвночi (збірник), Джеймс Олiвер Кервуд"

— Ні, це мене не лякає, — запевнила вона. — Я завжди гадала, що мені варто побачити, як хтось умирає — не швидко, як від утоплення чи від кулі, а повільно, тривалий проміжок часу. Але мені б не хотілося бачити, як помираєте ВИ.

— Я радий, — видихнув Кент. — Це для мене велика втіха.

— Але якщо помрете, мене це не злякає.

— О!

Кент підтягнувся вище на своїх подушках. За життя він зазнав чимало пригод. Пережив усі можливі потрясіння. Але це було щось нове. Він дивився у її сині очі, не в змозі мовити хоч слово або щось зрозуміти. Холодні, м’які та анітрохи не схвильовані очі. І він знав, що дівчина каже правду. Жоден порух цих гарних вій не видасть переляку чи страху, якщо він сконає просто зараз. І це вражало до нестями.

На мить щось схоже на обурення спалахнуло в його збентеженій душі. Потім воно вляглося, і йому зненацька сяйнуло, що дівчина лише озвучила його власну життєву філософію, продемонструвавши дешевість і незначущість життя, абсурдність переживань за світлом, що згасає. Саме про це вона й казала йому, тільки не з поважністю філософа, а з чарівною безпосередністю дитини.

Раптом, немов піддавшись почуттю, яке явно суперечило її безжальному ставленню, вона простягла руку й поклала на Кентове чоло. Ще одне потрясіння. Це не був дотик професійної доглядальниці, але м’який прохолодний тиск, від якого тілом розлився приємний трепет. Рука торкалася його лише коротку мить, після чого дівчина прибрала її, сплівши пальці на колінах.

— Гарячки немає, — сказала вона. — Чому ви вважаєте, що помираєте?

Кент пояснив, що коїться всередині нього. Він уже втратив нитку своєї початкової думки та очікувань. Він гадав, що коли гостя ввійде, вони принаймні представляться один одному, і передбачав, що це він ставите їй ввічливі запитання. Попри запевнення О’Коннора, чоловік не думав, що дівчина виявиться настільки вродливою. Він не думав, що в неї будуть такі прекрасні очі, такі довгі вії, а дотик її руки так приємно збуджуватиме. А тепер, замість того, щоб спитати її ім’я та причину візиту, Кент поводився, як нерозважливий бовдур, читаючи лекцію з фізіології на тему аорт і аневризматичних мішків. Лише коли він закінчив, до нього дійшла вся абсурдність ситуації, і вслід за тим прокинулося почуття гумору. Навіть помираючи, Кент не міг не бачити комічного боку справи. Це вразило його не менше, ніж краса дівчини та її приголомшлива, нічим не затьмарена безпосередність.

Дивлячись на нього з тим самим загадковим питанням в очах, дівчина побачила, як він раптом розсміявся їй в обличчя.

— Смішно. Дуже смішно, міс… міс…

— Маретта, — підказала вона, допомагаючи йому.

— Смішно, міс Маретто.

— Не «міс Маретто». Просто Маретто, — виправила вона.

— Я кажу, смішно, — спробував він знову. — Бачите, не так уже це й приємно, як ви, може, думали… ну… бути тут, коли я помираю. А минулої ночі я гадав, що найкраще в світі було б мати поряд жінку. Таку співчутливу жінку, ну, знаєте, яка трохи полегшить настрій, може, скаже, що їй шкода. А тоді Господь почув мої молитви, і з’явились ВИ — але в мене таке враження, що ви взяли собі за мету побачити, на що схожий хлопець, коли відлітає на небеса.

У її синіх очах знову замерехтіло світло. Здавалося, вона вже склала про нього повне уявлення, і він побачив, як її щоки, бліді, коли вона ввійшла, потроху наливаються рум’янцем.

— Ви були б не першим, хто відлетів на небеса в мене на очах, — запевнила вона. — Таких було вже декілька, і я ніколи ними не побивалася. Мені легше бачити смерть людини, ніж деяких тварин. Але я б не хотіла бачити, як помрете ВИ. Може, це вас утішить? Про таку жінку ви молили Господа?

— Утішить, — видихнув Кент. — Але якого дідька, міс Маретто…

— Маретто, — знову виправила вона.

— Так, Маретто, — якого дідька ви прийшли дивитися на мене саме в той момент, коли я от-от сконаю? До речі, як ваше друге ім’я, скільки вам років, і що вам від мене треба?

— У мене немає інших імен, мені двадцять, і я прийшла познайомитися з вами і поглянути, що ви за один.

— Браво! — скрикнув Кент. — Ми швидко просуваємось! А тепер скажіть, чому?

Дівчина підсунула стільця на кілька сантиметрів ближче, і на мить Кент подумав, що її гарненький рот тремтить на межі усмішки.

— Тому що ви так блискуче збрехали, аби врятувати чоловіка, який мало не загинув.

— Et tu, Brute![48] — зітхнув Кент, відкинувшись на подушки. — Хіба не може порядна людина вбити іншу людину й зізнатися в цьому так, щоб її не обізвали брехуном? Чому всі навколо вважають, що я брешу?

— Вони так не вважають, — сказала дівчина. — Вони вам вірять — тепер. Під час вашого зізнання ви так старанно заглибилися в деталі, що цілком переконали їх. Було б зовсім кепсько, якби ви лишилися живі, бо вас би неодмінно повісили. Ваша брехня звучить і виглядає, як правда. Але я знаю, що це брехня. Ви не вбивали Джона Барклі.

— А підстави для вашого припущення?

Цілих півхвилини дівчина некліпно дивилася йому у вічі. І знову здалося, що вони дивляться всередину нього, пронизуючи наскрізь.

— Тому що я знаю людину, яка НАСПРАВДІ вбила його, — тихо відповіла вона, — і то були не ви.

Кент зробив величезне зусилля, аби зберегти спокій. Він потягнувся за сигарою до коробки, яку поклав на його ліжко Кардіґен, і надкусив кінчик.

— Хто-небудь ще зізнавався? — спитав він.

Вона легенько похитала головою.

— Ви… е… бачили, як цей інший джентльмен убивав Джона Барклі? — наполягав він.

— Ні.

— Тоді я мушу відповісти вам те саме, що вже відповів принаймні декому до вас. Я вбив Джона Барклі. Якщо ви підозрюєте когось іншого, ваші підозри хибні.

— Яка блискуча брехня! — тихо видихнула вона. — Невже ви не вірите в Бога?

Кент скривився.

— У загальному всеосяжному сенсі — так, — сказав він. — Я, наприклад, вірю в Бога, який відкриває себе нам через усе живе, у його переможній славі, яку ви бачите крізь вікно. Ми з природою стали дуже близькими друзями, і я ставлюся до неї трохи як до богині-матері. Мені легше поклонятися їй, ніж богові-чоловікові. Може, це й блюзнірство, але іноді це дарує неабияку втіху. Але ви ж не для того прийшли, щоб обговорювати релігію?

Гарненька голівка схилилася ближче до нього. Він відчув нав’язливе бажання підняти руку й торкнутися її блискучого волосся, коли вона поклала долоню йому