Читати книгу - "У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий"

— А розстрілювати кого будуть, як дізнаються в комендатурах? — мало не плакав у душі Петро.

Менш як за годину з фаетоном попереду кавалькада щасливо винеслася скачем із Чигирина, але не через місто в напрямку на Стецівку згідно маршрутові, а, боячись застав, у одзвонений жайворами в небі степ, зробивши чималий гак. Довкілля чарувало подорожників перепелиними цьвохканнями в перестиглих на пні житах, криючи ланцюжок їх возів казковою синявою неба.

Янчук гойдався на ресорах фаетону, повільно приходячи до себе, як начальник. І куплені в гуртогонів та зарізані свині, і обмін коней у «нещасного жида», і порушення графіку й маршруту їх слідування були злочинними компромісами із його совістю. Вирішив надалі на них не йти, попередивши команду. Ловив себе на тому, що говорить сам до себе, і згадував батька, який постійно роздумував уголос, не звертаючи уваги на присутніх. В дитинстві така батькова звичка здавалася йому дивною, але тут і тепер виявив, що таким чином можна зняти внутрішню напругу, направити свої думки у спокійне русло й вималювати подальшу свою поведінку...

В дорозі до Азова трапилося з подорожніми кілька рокованих пригод.

Все частіше й пильніше команду перевіряли застави. У двох місцях її спиняли і змушували по три доби підряд копати рови і траншеї разом із місцевим населенням, аж поки Янчук не домагався у військовиків пропуску за маршрутом. Невдалік Дніпропетровська, напередодні переправи команда влаштувала прощальну зупинку з випивкою і так напоїла свого начальника, що він прочумався аж за вісімдесят кілометрів, які команда пролетіла в шаленстві неймовірним скачем у зворотному напрямку через застави, загубивши одного повоза, пару коней і їздового.

Петро прийшов до себе від того, що його гамселило по голові залізним прутом то з одного, то з другого боку, та врешті він утямив, що то його голова б'ється до металевих прутів зведеної халабуди фаетону, що несеться із шаленою швидкістю.

— Не гнівися дуже, добрий начальнику, що ми трохи вернули назад, бо лівий берег, то вже, вважай, чужина, а нам, напідпитку і підхмеленим, до сліз закортіло ще пару днів побути на Правобережжі... Одна підвода, мабуть, застряла десь на заставі, то вирішуй, як нам чинити далі, бо ж не чекати нам погоні, ждучи у цій пашниці, як бик обуха? — говорив Янчукові Танцюра, спинившись і згортаючи пужалном шмаття піни з кінських крупів.

Підводи звернули на дорідний лан пшениці, ніч була місячною й зоряною, тишу порушували далекі вибухи й гудіння літаків та погавкування псів і кукурікання півнів десь близько.

— Що ви натворили, окаянні ви! — вилаявся Янчук, звівшись у фаетоні на повен зріст. — Поїдемо на гавкіт, лишивши тут при дорозі чергових до ранку, може ж таки дочекаються тієї підводи... Застави стріляли ж, мабуть?

— Стріляли, та Бог нас милував, — зітхнув Юхим.

— Кухар і лимар чекатимуть тут у схованці, а вранці по слідах наших колій у пшениці знайдуть нас... І затримуватись, і їхати тим же шляхом нам небезпечно, то правитимемось іншим... Рушайте, Юхиме, з Богом!..

Село лише просипалося, вкутане молочним туманом і ранішньою прохолодою, як валка зупинилася при розхристаному колгоспному дворищі і натимчас випряглася. Коні, форкаючи й зітхаючи, жували овес. Їздові, збагнувши скоєне, перешіптувалися.

— Ми заварили цю кашу, ми її й розсьорбувати будемо, — заговорив Юхим, сходивши «до вітру». — Тобі було наказано хворих коней у путі здавати у ветлікарні чи колгоспи, беручи взамін довідки, тож спробуємо дістати такий документ тут та й утечемо, не замешкуючись, — запропонував Янчукові Танцюра. — Тутешня молодичка сказала мені, що в цьому селі є ветфельдшер.

— Чи ж дасть він таку довідку? — заклопотано зітхнув Янчук.

— За добрі гроші може й дасть!.. Дозволь піти розвідати, — вселив у Петра надію Юхим.

Зібравши у складчину гроші на довідку, Юхим пішов до «фершала» і десь за часину, як із засади прибилися ні з чим кашовар і лимар, повернувся радісний із папером, де значилося, що залишені в колгоспі коні хворі чумкою і потребують тривалого лікування. Янчук мов виліз із холодної ополонки на теплий берег, отримавши того документа.

Команда негайно знялася з місця й поїхала селами в напрямку Дніпропетровська, роблячи в путі великі гаки. А її начальник замислився над тим, чи не навідати йому військкомату в місті і чи не поскаржитися там на застави, що затримали їх у дорозі аж на два тижні. Роздумував також, як би одержати додатково добові, польові, нічні й відряджувальні, щоб покрити гроші, витрачені на довідку, бо команда вимагала коштів «на видатки», а згідно настанови, всі відомості мусили бути закритими лише по прибутті на місце призначення після здачі коней.

Дорогою до Дніпропетровська валка підібрала із сотню нещасних школярів, голодних і холодних, що поверталися з роботи в колгоспі... Вже у місті команді не дозволили переправитися через стратегічний міст, тож Янчук урешті був змушений скаржитися у військкоматі не лише на застави, а й на тутешніх мостовиків. Після приведених ним «фактів» усі його грошові вимоги були задоволені, у маршрутці команди була зроблена відмітка про її затримку заставами на тривалий термін, а переправа була вказана на наступному мосту через Дніпро.

Інтенсивне й осатаніле бомбування німцями міста змусило подорожан, отримавши гроші по додаткових відомостях, чимдуж вибиратися з нього, зупинившись ще з деякими школярами у повозах за містом коло цвинтаря. Петро, розпитавши людей, як потрапити до Аптечної Балки, навідав свого родича, від якого дізнався, що другий дядько розстріляний «за колоски», а дядина десь у таборах, і повернувся до команди, яка саме збиралася полуднувати...

Наступною пригодою Янчука була неждана зустріч на мосту при переправі з Рітою Генріхівною Шмідт, яка із двома великими валізами правилася на повній людьми й бебехами полуторці в евакуацію на Кубань. Полуторка слідувала на Казань, тож за мостом, випручавшись із товчії, Ріта Генріхівна з допомогою Петра і Юхима перенесла свої валізи на одну з підвід, а сама пересіла в