Читати книгу - "Війна і мир 1-2"

«9 грудня.

Бачив сон, від якого прокинувся, і серце в мене трепетало. Бачив, ніби я в Москві, у своєму домі, у великій диванній, і з вітальні виходить Йосип Олексійович. Ніби я відразу побачив, що в нього вже відбувся процес відродження, і кинувся йому назустріч. Я ніби його цілую, і руки його, а він каже: „Чи помітив ти, що в мене обличчя інше?“ Я подивився на нього, не випускаючи його зі своїх обіймів, і ніби бачу, що обличчя його молоде, але волосся на голові нема, і риси зовсім інші. І ніби я йому кажу: „Я б вас упізнав, якби випадково з вами зустрівся“, і думаю тим часом: „Чи правду я сказав?“ І раптом бачу, що він лежить трупом, мертвий; потім потрохи опритомнів і ввійшов зі мною до великого кабінету, тримаючи велику книгу, писану, на олександрійський лист. І ніби я кажу: „Це я написав“. І він відповів мені нахиленням голови. Я розгорнув книгу і в книзі цій на всіх сторінках чудові малюнки. І я ніби знаю що на цих картинах змальовано любовні пригоди душі з її коханим. І на сторінках ніби я бачу чудове зображення дівиці у прозорому вбранні і з прозорим тілом, яка здіймається до хмар. І ніби я знаю, що ця дівиця є не що інше, як зображення Пісні Пісень. І ніби я, дивлячись на ці малюнки, почуваю, що я роблю негоже, і не можу відірватись від них. Господи, допоможи мені! Боже мій, якщо те, що ти полишаєш мене, є діяння твоє, то хай буде воля твоя; але якщо я сам спричинив це, то навчи мене, що мені робити. Я загину від своєї розпущеності, як ти мене зовсім полишиш».

XI

Грошові справи Ростових не покращали протягом двох років, які вони пробули в селі.

Незважаючи на те, що Микола Ростов, твердо дотримуючись свого наміру, продовжував непомітну службу в глухому полку, витрачаючи порівняно мало грошей, життя в Отрадному точилося так, і особливо Митенька так провадив справи, що борги нестримно зростали рік за роком. Єдиною підмогою, що, очевидно, поставала перед старим графом, була служба, і він приїхав до Петербурга шукати місця; шукати місця і разом з тим, як він казав, востаннє потішити дівчат.

Незабаром після приїзду Ростових до Петербурга Берг освідчився Вірі, і освідчення його було прийнято.

Незважаючи на те, що в Москві Ростови належали до вищого громадянства, самі того не знаючи й не думаючи про те, до якого громадянства вони належали, в Петербурзі товариство їхнє було мішане і невизначене. В Петербурзі вони були провінціалами, до яких не спускалися ті самі люди, що їх, не питаючи, до якого вони належать громадянства, в Москві годували Ростови.

Ростови в Петербурзі жили так само гостинно, як і в Москві, і на їхні вечері сходилися найрізноманітніші особи: сусіди по Отрадному, старі небагаті поміщики з дочками і фрейліна Перонська, П'єр Безухов і син повітового поштмейстера, який служив у Петербурзі. З мужчин домашніми людьми в домі Ростових у Петербурзі дуже скоро стали Борис, П'єр, якого, зустрівши на вулиці, затягнув до себе старий граф, і Берг, який цілі дні проводив у Ростових і виявляв до старшої графині Віри таку увагу, яку може виявляти молодик, маючи намір освідчитися.

Берг недарма показував усім свою поранену в Аустерліцькій битві праву руку і тримав зовсім непотрібну шпагу в лівій. Він так уперто і з такою значливістю розповідав усім цю подію, ідо всі повірили в доцільність і гідність цього вчинку, — і Берг одержав за Аустерліц дві нагороди.

У Фінляндській війні йому пощастило також відзначитися. Він знайшов осколок гранати, яким був убитий ад'ютант біля головнокомандуючого, і підніс начальникові цього осколка. Так само, як і після Аустерліца, він так довго і вперто розповідав усім про цю подію, що всі повірили теж, що треба було це зробити, — і за Фінляндську війну Берг одержав дві нагороди. У 1809 році він був капітаном гвардії з орденами і посідав у Петербурзі якісь особливі вигідні місця.

Хоч деякі вільнодумці усміхалися, коли їм говорили про Бергові гідності, не можна було не погодитись, що Берг був справний, хоробрий офіцер, якого дуже цінило начальство, і статечний молодик з блискучою кар'єрою попереду та навіть із сталим становищем у суспільстві.

Чотири роки тому, зустрівшись у партері московського театру з товаришем, німцем, Берг показав йому на Віру Ростову і по-німецькому сказав: «Das soll mein Weib werden»[493] і з тієї хвилини вирішив одружитися з нею. Тепер, у Петербурзі, розміркувавши становище Ростових і своє, він вирішив, що настав час, і освідчився.

Бергове освідчення було прийнято спочатку з невтішним для нього подивом. Спочатку здалося дивним, що син непомітного ліфляндського дворянина освідчується графині Ростовій; але головна властивість Бергового характеру полягала в такому наївному і добродушному егоїзмі, що мимоволі Ростови подумали, що це буде добре, коли він сам так твердо переконаний, що це добре і навіть дуже добре. До того ж справи Ростових були дуже розладнані, і цього не міг не знати жених, а головне, Вірі було двадцять чотири роки, вона виїжджала скрізь, і, незважаючи на те, що вона безперечно була гарна і розсудлива, досі ніхто ніколи їй не освідчився. Згоду було дано.

— Ось бачите, — казав Берг своєму товаришеві, якого він називав другом лише тому, що він знав, що в усіх людей бувають друзі. — Ось бачите, я все це розміркував, і я б не одружувався, якби не обдумав усього і якби це будь-чому було незручно. А тепер, навпаки, татусь і матуся мої тепер забезпечені, я їм влаштував цю оренду в Остзейському краї, а я прожити можу в Петербурзі з моєю платнею, з її достатком і при моїй ретельності. Прожити можна добре. Я не заради грошей одружуюсь, я вважаю це неблагородним, але треба, щоб дружина принесла своє, а чоловік своє. У мене служба — у неї зв'язки і невеликі кошти. Це