Читати книгу - "Українець і Москвин: дві протилежності"

Ожебрачені до найнижчого ступеня, здушені національно, здеморалізовані «планами на знищення Руси» поляків та мадярів, з перервою більш як 400 років традиції боротьби — західні українці цілком затратили бойовий дух і обернулися на слухняних, заляканих австріяків рутенського роду. Політичний сервілізм, культурна скам’янілість, загумінковість думки, сліпий консерватизм опанували все життя Західної України. Як далеко пішло спольщення, видно з того, що навіть священики, які жили серед українського неспольщеного селянства, вживали майже виключно польську мову, за винятком хіба Богослужби.

В містах можна було почути українську мову хіба з уст селян, що приїздили до міста, та почасти міщанства, що не зривало зв’язків із селом.

Хоч як парадоксально, від остаточної національної смерти врятували галичан самі поляки. Скрайньо дурна польська національна пиха продиктувала їм безоглядне, брутальне нищення всіх проявів українства. Національним терором вони упокорили тодішню нашу провідну верству (властиво священиків) і опанували — на спілку з жидами — місто. Але їхня брутальність і пиха посіяли зерна ненависти до них; з тих зерен пів століття пізніше виросли УСС.

Як на східних землях москвини, так і на західних поляки поламали свої зуби на нашому селянстві. Наше західноукраїнське село, стиснувши зуби, мовчки зализувало, як могло, рани економічного упослідження і з глибокою, не виявленою ще національною ненавистю чекало до слушного часу. У протилежність до своєї провідної верстви, наше село не піддалося польщенню і залишилося на всі 100% українським.

Такою зустрів Західну Україну 1848 рік, що започаткував там народження нової провідної верстви. Самозрозуміло, вона вийшла з неспольщеного села. Перші її представники — поповичі були зв’язані тисячами фізичних і духових ниток із селом. Цей живий, тісний зв’язок відбився на всій дальшій історії Західної України; на всіх її потягненнях, вчинках, діяльності політичній, економічній, культурній, ба і на світогляді її провідної верстви.

Починаючи від першої славної трійки: М. Шашкевича (1811–1843), І. Вагилевича (1811–1866), Я. Головацького (1814–1888) — дальше плеяда перших будителів Західної України були всі священики або поповичі. За ними пішли селянські діти. Найяскравішою постаттю, просто символом галицького села був І. Франко. Син упослідженого, пригнобленого, але й консервативного та релігійного села, він захопився був за молодих років голосною тоді європейською ліберальною думкою, але не пішов слідами своїх політичних однодумців у Східній Україні. Енергійні, настирливі, просто нахабні намагання М. Драгоманова перетягнути І. Франка на свій анархічно–соціялістичний і москвофільський шлях кінчилися повною невдачою для М. Драгоманова. І. Франко не зрадив українського селянства. Лишився вірним його духовості, його світогляду, і це вкупі з ідеями французької революції зробило І. Франка європейським поступовцем у найкращому значенні цього слова, с. т. поступовцем–націоналістом, виразником прагнень свого народу, а не відірваним від народу інтернаціоналістом, якими були наші поступовці на Наддніпрянщині. У великій мірі таким лишився і весь галицький радикальний, навіть соціялістичний рух, характеристичними прикметами якого були нахил до методів еволюції, реформ, а не революції, насильств, вирозумілість і здатність до компромісу, а понад усе національне (українське) забарвлення. Українські галицькі радикальні, соціялістичні партії ніколи не були жалюгідним додатком, невід’ємною і слухняною частиною польських чи жидівських партій, як це було (по відношенню до московських) на Наддніпрянщині. І хоч галицьке село було на 99% полетарське, соціялістичний Сельроб не поширився і вмер природньою смертю. А провід КПЗУ (Комуністична Партія Західної України) на всі 100% складався з самих жидів, які додали до свого складу 2–3 безголосих русинів для декорації.

Всю відповідальність за катастрофу 1917–1920 років з усіма її несамовито жахливими наслідками наше суспільство цілком справедливо кладе на наших соціялістів. Ніякі їхні викрути не здурять історії. Українська кров мільйонів закатованих москвинами, поляками, мадярами жертв — на руках наших соціялістів і, природньо, викликає у нас ненависть до наших соціялістів наддніпрянських. Тому ми схильні не бачити заслуг наддністрянських соціялістів в національному пробудженні і боротьбі Наддністрянщини. А ті заслуги їх є.

Наші наддніпрянські соціялісти були національними ренегатами, зрадниками інтересів українського народу, якому вони десятиліттями приготовлювали (байдуже, що несвідомо) нове московське ярмо. Наддністрянські українські соціялісти (разом з несоціялістами) зробили велику піонерську працю, що її звемо «просвітянством». Тепер просвітянство є дитинячим анахронізмом. Але тоді воно було єдино правдивим шляхом, бо ж ним розбудувалася сама ОСНОВА всякого дальшого культурного, економічного і політичного життя нації, виховувалися широкі маси нації до самодіяльности, до дій, до боротьби. Цією дорогою пішли литовці, латиші, естонці. Вони не дебатували роками про правдивість того чи іншого параграфу Марксового «Талмуду», як це робили наддніпрянські наші соціялісти, але закладали тайні національні школи, освідомлювали національно свій народ, готували його до боротьби не з московськими царями чи буржуями (включаючи своїх буржуїв), але готували до боротьби з усією московською загарбницькою нацією, включно з московським бандитським пролетаріятом, з московською демократією, соціялістами, бо розуміли, що всі і кожний москвин є імперіяліст, шовініст, загарбник і поневолювач. І готували свій народ до боротьби за добробут не теоретичного «міжнародного, світового пролетаріяту», але за добробут СВОГО ВЛАСНОГО. Не за федерацію з північним бандитом, але за повну від нього незалежність. Кілька десятиліть витратили на цю працю, і 1917 рік зустрів їх приготовленими. Ці маленькі народи створили і вдержали свої незалежні держави, а великий український народ пішов назад до московської тюрми.

Наслідки нашої просвітянської праці в Галичині показалися в 1914 році. Тоді українська галицька молодь з величезним ентузіязмом кинулася до ЗБРОЇ. Це не був рух лише студентства: до УСС зголошувалися добровольцями тисячі простої селянської молоді. Всі вони були вихованцями отих «Просвіт», «Соколів», «Січей» і т. п. Кожний з них знав, ЧОМУ він чіпляє жовто–блакитну, а не австрійську кокарду на свою «мазепинку». Серед них було чимало соціялістів, але й вони чіпляли жовто–блакитну, а не червону, як це робили тисячі всяких винниченків, ба, навіть грушевських на Наддніпрянщині.

А наслідки — маленька Галичина поставила 10000 добровольців, що своїм неймовірним геройством, самопосвятою і кров’ю вкрили славою всю українську націю, а вдесятеро більша Наддніпрянщина вислала 300 напівозброєних, не вишколених військово дітей–школярів боронити Київ під Кругами. Вічною ганьбою буде висіти над нами факт, що нашу столицю, столицю 40–мільйонного народу, взяли в 1918 році лише 3000 московської босячні. Яка пекуча ганьба всій 40–мільйоновій нації, що спромоглася поставити проти тих 3000 босячні 300 дітей! І ще дивуємось, чому чужинці мають Україну за «Пенсильванію» та ведуть політику «нєпрєдрєшенства».

Перші проблиски національного відродження в Західній Україні блиснули були, хоч і скороминучим, проте яскравим світлом у «Головній Руській Раді» 1848 р., у З’їзді Руських Учених, у «Слові перестороги» В. Полонинського, в