Читати книгу - "Українець і Москвин: дві протилежності"

москвинів, нагороджувано маєтками, високими посадами, титулами, грішми (точнісінько, як тепер в СССР). Напр., передумовою призначення І. Брюховецького на гетьмана москвини поставили йому вимогу оженитися з московкою (він оженився з Толстою). Московський уряд особливо дбав, щоб українська шляхта якнайбільше поміщалася кровно з московською. Напр., цариця Анна наказувала 31.I.1734 р. правителеві України кн. Шаховському: «Як наміром нашого блаженної пам’яті дяді імператора Пєтра було, щоб малоросійський народ охоту мав споріднюватися з нашим московським народом, так малоросіян від споріднення зі смолянами та поляками відвертати, а натомість уміло спонукати малоросіян свої сини та доньки з москвинами женити і споріднюватися. А цей наш наказ в таємниці тримати» (Моск. Архів Мін. Юстиції. Ч. 79. 1806).

Помосковщення шкіл, Церкви, преси, підкуп, мішані подружжя, всі подібні — не менш енергійні, як тепер в СССР, — заходи все ж не могли цілком змосковщити українців, як пощастило, напр., полякам сполыцити. І це цілком зрозуміло чому.

Ми вже говорили, що зливаються в одне гармонійне ціле лише властивості споріднені чи бодай дуже близькі. Хоч поляки і не були споріднені (духово) з українцями, проте вони належали до європейського культурного світу, як і українці. Це дуже сприяло польщенню українців. Цілком протилежне бачимо у Московщині. Москвини не лише не мали нічого спільного з українцями, але й були (і є) діяметральною протилежністю українцям, і то не лише духово, але й расово. Ці два народи мали духовість, що заперечувала одна одну. А як знаємо з генетики, протилежні духові первні не дається злити в одне ціле ніякими способами, навіть кровним змішанням. Отже, мовне змосковщення українців не є ніяким змосковщенням (хіба духовим каліцтвом, що його дається направити). А крім того, і саме реальне, щоденне життя аж занадто яскраво підкреслювало на кожному кроці, кожного дня не лише цю протилежність, але й незмірну ВИЩІСТЬ українців і НИЖЧІСТЬ москвинів. І це у всім без винятку: в щоденній поведінці, в чистоті фізичній і моральній, чесності, розумі, смаку, піснях, мові, самопошані, почутті власної гідности, освіті, світогляді. Абсолютно у всім бачили тоді українці свою вищість над москвинами. Наше простонароддя відчуває свою вищість над москвинами і тепер навіть в СССР. Але чим далі ця ясна свідомість у нашої змосковщеної інтелігенції переходила до підсвідомості. Напр., було в Петербурзі чимало українських змосковщених дворян на державних — часто високих — посадах, які із якоюсь незрозумілою їм самим гордістю підкреслювали, що вони чистокровні малороси. Це підсвідоме національне почуття, а також і почуття своєї вищости над москвином жило в нашій шляхті ще в першій половині XIX століття.

На українських землях під Австрією ми втратили майже всю нашу шляхту. Великий український патріот митрополит Мелетій Смотрицький журився ще в 1610 році: «Нема кому потішити мене — всі повтікали від мене. Де дім князів Острозьких? Де інші славні доми руських князів! Де княжата Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чорторійські, Пронські, Ружинські, Соломирецькі, Головчинські, Крошинські, Масальські, Горські, Соколинські, Лукомські, Пузини й інші незчисленні?» (М. Смотрицький. «Тренос»). За глумливим, але влучним виразом поляків, українська нація там в першій половині XIX ст. складалася з «хлопа і попа».

Як далеко пішло польщення в Галичині нашої провідної верстви, видко з того факту, що галичани протестували в 1784 році проти навчання українською («руською») мовою в щойно заснованому тоді університеті у Львові. Як пише галичанин Ю. Бачинський («Україна ірредента»), «національний рух русинів у 1848 році був ділом виключно австрійського уряду, був його тактичним маневром у боротьбі з польськими революціонерами». Все ж мусимо сказати, що підкреслення Ю. Бачинського (він був соціяліст), ніби «було ділом виключно австрійського уряду», не відповідає правді (про це далі).

Українське селянство, врятоване від помосковщення браком московських шкіл, вже не півсвідомо, але цілком свідомо розуміло, що москвини є цілком чужим і ворожим йому народом. Більше того! Український селянин дивився з погордою і огидою на москвина. «На базарі не було людей, були самі москалі та жиди». Як багато говорить цей вислів нашого селянства! Наш селянин гидився москвином і цілком точно його оцінював. «З москалем дружи, але камінь за пазухою держи». «Хоч би москаль з неба — вірити йому не треба» і т. п. Глибока мудрість не зараженого «ізмами» нашого народу.

Свого часу московський уряд оселив був кількадесят сіл чистокровних москвинів в Україні, навмисно помішавши їх поміж українськими селами. За час більш як 200 років не було ані одного випадку, щоб українці сусідніх з московськими селами оженились із москвинами (Ф. Вовк. «Студії з української етнографії та антропології»).

Навіть у Сибіру, де московський уряд навмисно мішав українських і московських переселенців в одному селі, за якийсь час українці скупчувалися на одному боці села, а москвини на другому.

В Україні і в Сибіру не було між українськими і московськими селянами не те що якоїсь прихильности, але, навпаки, не завмирала ані на одну хвилину глуха, обостороння ненависть, що вибухала часто в кривавих бійках. В 1917 році, попри пропаганду нашого соціялістичного уряду про братерство з «російською демократією і народом», незважаючи на його заборони розпалювати ворожнечу між «братніми народами», наші селяни самочинно виганяли цілі московські села з України. Тоді можна було бачити довгі валки москвинів–селян, що їх завертали «на родіну» наші селяни під озброєною косами вартою (за: Р. Млиновецький. «Історія українського народу»).

Із свідомо ворожим до москвинів наставлениям українського селянства і з підсвідомим відчуттям чужости до москвинів змосковщеної української шляхти москвинам ніколи не пощастило б помосковщити, злити в один «русскій» (за теперішньою їхньою термінологією «савєтскій») народ. Треба було шукати ще й інших способів.

Тим способом, і дуже сильним, бо ж приніс москвинам бажане їм помосковщення — навіть більшою мірою, як вони сподівалися, — став у XX ст. СОЦІЯЛІЗМ і, взагалі, «прогресивні» ідеї в їх московській інтерпретації, яку Москвин уклав в ясну для себе, але не зрозумілу для наївного хахла, формулу: «Соціялізм — це Я. Інтернаціоналізм — це Я. Самоозначення — це Я. Справедливість — це Я». А хто сумнівається в цьому, той ворог соціялізму, інтернаціоналізму, самоозначення. А для ворогів цих високих ідей (цих ідей, але ж не москвинів) маємо Сибір і кулю в потилицю.

Після славної героїчної доби боротьби часів Галицько–Волинської держави наші західні землі вже не мали «відмолоджуючих» націю збройних зривів, як козаччина чи Запорізька Січ на східних Землях. Якийсь час ще точилася нерівна вперта боротьба Львівського Церковного Братства, а по ній завмерла всяка боротьба, а з нею і українське національне життя в Західній Україні аж до