Читати книгу - "Українець і Москвин: дві протилежності"

Кожну боротьбу завжди починають і ведуть найсміливіші, найактивніші, непримиримі елементи нації. Своїм власним прикладом вони зрушують, мобілізують, поривають націю за собою, очолюють боротьбу і перші кладуть в ній свої голови.

В кожному вибуху боротьби України із своїми ворогами втрачала Україна свій найвартніший елемент. В Україні століттями йшла негативна селекція: нищився найвартніший елемент, а зоставався при житті, виживав та множився менш вартісний. Пригадаймо собі різницю в характері нашої шляхти перед Полтавою (1709) і по ній. Б. Хмельницький і О. Безбородько, П. Могила і Т. Прокопович, П. Орлик і М. Драгоманов, Т. Шевченко і В. Короленко, мазепинці XVIII ст. і українофіли XIX ст. Небо і земля!

Бо не століттями, але буквально тисячоліттями напоювали українці ріками своєї (і ворожої) крови — найвартнішої, несукроватої — половину всього тоді знаного світу. Скити в далекому Єгипті, сармати в Еспанії, руси над Балтикою, кімри в Малій Азії, київські вої з азійськими ордами, козаки з Польщею, УСС, УГА, УНА, ОУН, УПА з москвинами.

Правда, що кров не змарнувалася: вона створила найдорожче, що має нація — національні ідеали, національні традиції, національні легенди, культ «високих тих могил» — культ національних героїв. Лише завдяки крові полеглих БОРЦІВ «ще не вмерла Україна» — і не вмре. Бо ж кров борців, а ніщо інше, породжує нових борців. Впав Петлюра — народилося десять Коновальців; впали десять Коновальців — народилися сто Чупринок, впали сто Чупринок — народилися п’ятсот українських Жанн д’Арк у Кінґірі; впали вони — народжується 80–мільйонова нація.

Але все ж маємо парусот літ найнижчої, найганебнішої доби нашої історії, доби, яка щойно тепер закінчується. Доби ганьби. Мертвої доби. Правда, навіть і в цій найтемнішій нашій добі було кілька світлих хвилин, кілька спроб боротьби, але було їх мало, а переважно ця доба заповнена фактами, що згадка про них викликає тепер у нас почуття глибокого національного сорому. Сорому за нашу національну еліту. Сорому за продажність одних, за короткозорість і вузькоглядність других, за свідоме і несвідоме яничарство третіх, за історичну забудькуватість четвертих, за почуття своєї національної меншвартости п’ятих.

Історія не знає оправдання для несвідомих національних злочинів. 15 мільйонів українських трупів і оголена, спалена Українська Земля також тої несвідомости не простить і не забуде. В 1917 році Україна мала фізичну силу забити осиковий кіл у могилу Московської імперії. Цього свого історичного ОБОВ’ЯЗКУ не дозволив Україні зробити ніхто інший, лише наша власна українська провідна верства, наша еліта. За це справедливий Бог і покарав Україну 15 мільйонами трупів. Всі війни в нашій історії разом коштували Україну менше жертв, як «мирна» доба 1920–41 рр., не згадуючи вже про дальші мільйонові жертви «не за Україну, а за її ката».

Україна може заплатити ще кількома мільйонами трупів і ще більшим оголеним «диким полем», якщо і тепер її провідна верства не усвідомить собі криштально ЯСНО, без найменшої тіні сумніву і хитань — ПРИЧИНИ. Причини ДІЙСНІ, не замасковані «саврємєннимі», «праґресівнимі», «гуманнимі», «демакратічєскімі» і всіми іншими ізмівськими історичними, економічними, культурними брехнями, видуманими ворогами України для її легшого приборкання і контролю.

Всі ці брехні можна побачити лише з історичної віддалі, в історичній перспективі. Сучасний стан і прагнення кожного народу не виникають через ніч, раптово, Бог зна звідки, без причин, а є логічним ПРОДОВЖЕННЯМ всієї його попередньої історії (А. Кастаньон). Міняються зовнішні форми, міняється термінологія, але внутрішній історичний ЗМІСТ життя кожного народу, його історичне призначення лишається в головному незмінним протягом довгих, дуже довгих століть. Бо ж нічого не стається без причини, а кожна подія в житті нації зв’язана глибокими внутрішніми нитками з попередніми подіями і, в свою чергу, має вже в собі зародки подій майбутніх. Отже, в минулих і сучасних подіях у житті нації гострий розум може побачити події прийдешні, а щонайменш — напрям ходи тої нації.

З генетики знаємо, що еволюція, розвиток пралюдини до людини забрали сотки тисяч років часу; знаємо, що нові форми виникають внаслідок схрещення (які не завжди тривалі) та в дуже рідких окремих випадках шляхом мутації (скоків). Отже, національний характер, а від нього і прагнення кожної нації не можуть змінятися протягом кількадесят років, хоч би не знати які заходи робила б та нація для цього (крім фізичного схрещення, але й у цьому разі наслідки не завжди сталі). Тому–то для зрозуміння сучасного москвина та його прагнень і планів на майбутнє ми навели його національний характер і його життя (зміст) від передісторичних часів понині. Це його минуле кидає яскраве світло на його заміри та плани тепер. Так само і минуле нашої нації кидає яскравий жмут світла на наше майбутнє. В попередніх розділах ми сказали дещо (дуже мало) про минуле нашої нації до XIX ст. Тут киньмо одним оком на минуле з XIX і XX ст.

Наше бурхливе, трагічне, повне кривавої боротьби минуле забрало дуже багато жертв з нашої провідної верстви. По татарському погромі наша аристократія та шляхта ще трималася якийсь час в Литовсько–Руській державі, опанувавши в ній все культурне життя, але по злученні тої держави з Польщею в 1569 році починається дедалі скорший перехід нашої аристократії — нащадків київських князів — та нашої шляхти до польської нації. Всі оті — потім польські — князі Острозькі, Сангушки, Чарторийські, Збаразькі, Вишневецькі, Воронецькі, Курцевичі, Четвертинські, Ружицькі, Пузини, Слуцькі, Пронські та інші були українцями з походження. Це лише аристократія, а серед теперішньої польської шляхти є тисячі родів українського походження.

За часів нашої Гетьманської держави багато напівспольщеної нашої шляхти повернулося до своєї нації і багато повстало нової козацької шляхти, а також значно посилився кількісно і якісно наш священицький та чернецький стан, тодішні будівничі освіти і культури.

По полтавській катастрофі 1709 року починається щораз скоршим темпом омосковлення нашої провідної верстви. Проте все XVIII століття наша шляхта ще добре пам’ятала історію; ще добре розуміла і відчувала, що москвини є чужа їм і ворожа нація. Тоді за кожної нагоди наша шляхта показувала москвинам свою огиду та презирство до тих дикунів. (Простонароддя гидилося москвинами ще більше). Москвини енергійно вживали всіх можливих засобів, щоб це вороже і презирливе до них наставления українців змінити на протилежне. Кожного, хто показував якесь прихильне наставления до