Читати книгу - "Вибрані твори"

І тиснуть в серце вогняну печать, І значать все не сірим, а червоним. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . У павутинні перехресних барв Я палко мрію до самого рання, Щоб Бог зіслав мені найбільший дар: Гарячу смерть — не зимне умирання. Бо серед співу неспокійних днів Повз таємничі і вабливі двері Я йду на клич задимлених вогнів — На наш похмурий і прекрасний берег. Коли ж дійду на каменистий верх Крізь темні води й полум’яні межі — Нехай життя хитнеться й відпливе, Мов корабель у заграві пожежі.

Так думала про Україну, далеко за її кордонами, молода жінка, що являла собою живе втілення ніжної краси, розуму і характеру оспіваної Хвильовим Аглаї. І так і сталося — як Олена Теліга передбачала. Приїхала на «прекрасний берег» рідного, зраненого ворогами Києва, і її життя під кулями ґестапо справді без паніки і каяття «хитнулось й відпливло, мов корабель у заграві пожежі».

Юрій Лавріненко. Зруб і парости. Мюнхен, 1971, с. 172-176.

Олена Логвиненко. Жінка із серцем орла

Вогонь чи попіл? Любов чи спокій? Життя або ж існування? Напевно, кожна людина в юнацьку пору постає на перехресті такого екзистенційного вибору й сама для себе стає дороговказом. Олена Теліга, знехтувавши смерть, обрала життя «у заграві пожежі», якого не зрадила, адже глибоко усвідомлювала:

Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив, Та там, де треба, — я тверда й сувора. О краю мій, моїх ясних привітів Не діставав від мене жодний ворог!

І це її життя, горде й непідкупне, молоде й запальне, сповнене бажання чину, живить і живитиме наступні покоління українців, котрі схилятимуть голови перед пам’яттю мужньої, непохитної письменниці-патріотки. Олена Теліга разом зі своїми побратимами, що на лютому морозі 1942-го були скошені кулями німецько-фашист-ских ненависників, назавжди залишиться вічним вогнем Бабиного Яру, вічним покликом сумління та обов’язку.

Ось ця морально-етична парадигма визначила всю її творчість: поезію, публіцистику, початки прози. Але, одразу ж наголосимо, письменниця зовсім не схожа на занудну вчительку, котра силкується втовкмачити у мізки учнів прописні істини. Не схожа й на запеклу феміністку, яка воює з усім чоловічим, прагнучи будь-що вивищитися над буденним існуванням жінки (хоча рішуче обстоює право на особистість!). І сама вона, і її творчість поєднують у собі, немов пломінь, тепло любові і жар ненависті, силу переконань і ніжність (в’юнкість) жіночих почуттів, красу життя та його конечність. Письменниця стверджує, що народжуємося ми не в «сонний день» і не задля байдужого споглядання й «зимного умирання», а задля підкорення «сонячного шпиля» заповітної мрії на рідній землі (до речі, образ шпиля як найвищої точки вершини поетка трактує по-філософському драматично, ба навіть трагічно: «Найвищий шпиль — і початок до спаду!»).

Та Олені Шовгенівій-Телізі випало значну частину свідомого життя віддати чужині: доля покликала її у сторожкий час разом з батьком до еміграції, де вона, колись безтурботна російськомовна дівчина, поруч із Євгеном Маланюком, Олегом Ольжичем, Леонідом Мосендзом, Наталею Лівицькою-Холодною та іншими літераторами празької школи стала під прапори духу українських націоналістів. Тож не випадково друга збірка її поезій, що, як і перша («Душа на сторожі»), посмертно вийшла за межами України, називається «Прапори духа» (1947).

Дехто з нинішніх моїх колег-літераторів висловлює думку про те, що Олена Теліга була більше патріоткою, ніж поеткою (зокрема у порівнянні з могутніми творчими голосами Євгена Маланюка та Олега Ольжича). Що ж, ця думка має право на існування, і, озброївшись гострим скальпелем критики, її слушність можна б довести, принаймні частково. Адже, перманентно перебуваючи в русі, в роботі, в боротьбі заради заповітної мети — здобуття бажаної національної волі, Олена Те-ліга не мала змоги кабінетно гранити, удосконалювати