Читати книгу - "Джозеф Антон"

загрозу» його життю, проте в Спеціальній службі сказали, що вони нічого такого не знають, а якщо б насправді виникла якась небезпека, то данці про неї вже давно повідомили б їх про це. Банальний привід для відмови. Як завжди, почувався приниженим, але дуже розгнівався і вирішив цього разу просто так усе не залишати. Через «Статтю 19» зробив заяву. «Неймовірно ганебно для «культурної столиці» ЄС Копенгагена відмовляти в дозволі на в’їзд до країни лауреатові премії ЄС у галузі літератури з нагоди її вручення. Це боягузливе рішення йде врозріз з усім тим, що потрібно робити перед лицем таких загроз як іранська фетва. Якщо ми хочемо, щоб схожі загрози в майбутньому не повторювалися, необхідно продемонструвати їхню неефективність». Данські політики з усіх партій, включаючи правлячу, піддали різкій критиці таке рішення, й уряд Данії пішов на поступки. 13 листопада він полетів до Данії, й церемонія вручення премії відбулася у взятому в кільце новому музеї сучасного мистецтва «Аркен». Музей скидався на тюремну зону з відповідним режимом, за винятком того, що всі в’язні ходили в смокінгах.

Після церемонії його видавець Йоганнес Рііс запропонував піти з кількома друзями до затишного копенгагенського бару й випити по кухлю пива. Щойно вони сіли за стіл, як з’явилося «різдвяне пиво». Чоловіки в червоних ковпаках Санта-Клауса принесли ящики з традиційним зимовим елем; йому перепала одна з тих пляшок і один із ковпаків Санти, який він одразу одягнув. Хтось фотографував: чоловік, якого з міркувань безпеки кілька днів тому не пускали до Данії, тепер спокійно сидів собі у звичайному барі і, як усі решта, сьорбав пиво у червоному ковпаку. Через оцей до зухвалости безтурботний знімок, опублікований вранці на перших сторінках чи не всіх газет країни, данський уряд мало не подав у відставку. Прем’єр-міністр Пауль Нюруп Расмуссен мусив публічно вибачитися за свою було накладену заборону. Відтак відбулася зустріч із Расмуссеном, і він привітав його з цією невеличкою перемогою.

— Я просто вирішив боротися, — сказав він збентеженому прем’єр-міністрові.

— Так, — відповів засоромлено Расмуссен, — і це вам дуже добре вдалося.

Йому хотілося думати про щось інше. Коли він уступав у рік свого п’ятдесятиріччя і свого другого батьківства, то відчував, що геть втомився від боротьби за місця в літаках, від публічних образ у газетах, від полісменів, що спали в його будинку, від політиків-лобістів, а також від утаємничених містера Ранку і містера Пополудні, що говорили про вбивство. Його нова книжка вже жила в його голові, а нове життя вже ворушилося в лоні Елізабет. Пишучи роман, читав Рільке, слухав Ґлюка, дивився затуманене відео великого бразильського фільму «Чорний Орфей», і дуже тішився, коли віднайшов серед індуїстських міфів сюжет про Орфея, тільки навпаки: бог кохання Кама був убитий Шівою в нападі гніву й оживлений ним завдяки благанням його дружини Раті; тут Евридіка рятує Орфея. Повільно в його уяві обертався трикутник, вістрями якого стали мистецтво, кохання і смерть. Чи може мистецтво, підсилене коханням, здолати смерть? Або ж чи смерть, незважаючи на мистецтво, неминуче здолає й поглине кохання? Або ж, можливо, мистецтво, розмірковуючи про кохання й смерть, може піднестися над ними обома. У його голові крутилися імена співаків, авторів слів та музики пісень, оскільки в міфі про Орфея мистецтво музики й поезії були об’єднаними. Ніяк не міг відігнати думок про буденні клопоти. З голови не виходило запитання: яке життя він забезпечить хлопчикові, який от-от мав з’явитися на світ з порожнечі небуття й виявити. що? Як Гелен Геммінґтон та її військо стежать за кожним його рухом? Просто немислимо. Проте йому все треба обміркувати. Його б уяві ширяти високо в небі, та прив’язаний до його щиколоток синець тягнув донизу. Обмежте мене горіховою шкаралупою, і я вважатиму себе повелителем всесвіту, стверджував Гамлет, проте Гамлет не скуштував життя зі Спеціальною службою. Якби вас, принце Данський, обмежити у стінках горіхової шкаралупи з чотирма сплячими полісменами, тоді, принце, вам би обов’язково снилися недобрі сни.

У серпні 1997 року виповнювалося п’ятдесят років індійській незалежности, і до нього звернулися з проханням укласти з нагоди цієї дати антологію індійської літератури. Він звернувся за допомогою до Елізабет. Вони робитимуть і думатимуть про це разом — про щось інше, ніж повсякденні труднощі їхнього життя.

Завів з поліцією мову про переміни. Вони з Елізабет мусили підготувати одну кімнату для немовляти й, мабуть, найняти няню, яка б жила в них удома. Тому вони не зможуть надавати нічліг усім чотирьом офіцерам поліції, від яких користи і так небагато, бо вони переважно сплять. Якоїсь миті він відчув, що Скотленд-Ярд не надто заперечує проти цих побажань. Тож було погоджено, що поліцейські більше не спатимуть у його будинку. До нього при-ходитиме денна група, а тоді нічна зміна з двох офіцерів, що залишатимуться в «поліцейській вітальні» і не спатимуть, стежачи за моніторами своїх приладів. Згідно з цією домовленістю, казали йому, він нарешті матиме «постійну групу», не офіцерів на півставки з різних груп, а виключно тих, що охоронятимуть тільки його, тому новація істотно полегшить його життя. Нова угода набирала чинности на початку січня 1997 року, і він помітив, що офіцери захисту спохмурніли й стали дратівливими. Ага, сяйнуло йому, вони ж позбулися доплати за понаднормовий час.

Одна з найбільших переваг несення служби на «таємному охоронному об’єкті» операції «Малахіт», коли офіцери перебували разом з «клієнтом» двадцять чотири години на добу, полягала в надзвичайно великому понаднормовому часі. На всіх інших «нетаємних» об’єктах групи захисту ішли на ніч додому, а місце проживання «клієнта» охороняли співробітники міліції у формі. Тепер усі їхні понаднормові нічні виплати припинялися. Не дивно, що вони трохи теє, якщо чесно, Джо, трохи сердилися, і також не дивно, що боси у Скотленд-Ярді дуже швидко пристали на його пропозицію. Він зекономив їм купу грошей.

Уже наступних вихідних з’ясувалося, що «надзвичайна зручність під час надання захисту постійною групою» — це фікція. Його запросив до себе в Оксфорд Ієн Мак’юен, але Дік Старк, заступник Гелен Геммінґтон, самовдоволення якого вже починало його дратувати, сказав, що наразі немає вільних водіїв, тож у вихідні йому доведеться посидіти вдома. Їм «не вистачає особового складу», хоча, певна річ, якщо виникне потреба доправити Елізабет до лікарні, то вони «обов’язково» вирішать це питання. Від сьогодні і надалі «у вихідні буде сутужно». Якщо він хоче кудись поїхати в суботу чи неділю, то повідомляти про все потрібно заздалегідь, не пізніше вівторка. Поїздка до Оксфорда, сказали