Читати книгу - "Лабіринт духів"

– Думаю, скоро ти зможеш звільнитися від мене, – казала Алісія.

Беа ніколи не потрапляла на гачок. Ніколи не нарікала. Ніколи не докоряла Алісії. Вона міняла їй перев’язки з безмежною турботою. Вона мастила її давню рану маззю, яку на прохання лікаря Сольдевіли розробив його знайомий аптекар і яка гамувала біль, не отруюючи крові. Роблячи це, Беа не виявляла ні співчуття, ні жалю. Вона була єдиною людиною, за винятком Леандро, в чиїх очах Алісія не помічала страху чи гидливості, коли та бачила її голе тіло, понівечене війною.

Єдиною темою, на яку вони могли розмовляти в злагоді, без жодних тіней на обрії, був маленький Хуліан. Їхні найдовші й найспокійніші бесіди відбувалися, коли Беа мила Алісію милом і теплою водою з глечика. Воду Ісаак грів на плиті, яку мав у своїй кімнаті, що правила йому за робітню, кухню й спальню воднораз. Беа обожнювала свого сина до нестями, і Алісія навіть не сподівалася бодай колись зрозуміти природу такої любові.

– Кілька днів тому він заявив, що коли стане дорослим, то одружиться з тобою.

– Гадаю, ти, як добра мати, уже застерегла його, що у світі є погані дівчата, які йому не до пари.

– Ти мала би бути їхньою королевою.

– Це саме казали всі мої потенційні свекрухи. І мали рацію.

– Мати рацію у цих справах ще нічого не значить. Я живу серед самих чоловіків і вже віддавна знаю, що більшість із них мають імунітет до логіки. Єдине, чого їх можна навчити – і то не всіх, – це закону всесвітнього тяжіння. Вони не прокинуться, доки добряче не гепнуться.

– Цей постулат звучить зовсім по-фермінівськи.

– Усе чіпляється, а я вже багато років слухаю його золоті думки.

– Що ще каже Хуліан?

– Остання його забаганка – стати письменником.

– Розвинений не по літах.

– Ти навіть не уявляєш собі.

– Хочеш мати ще?

– Дітей? Не знаю. Мені хотілося б, щоб Хуліан ріс не сам. Щоб мав сестричку…

– Ще одна жінка в сім’ї?

– Фермін каже, це допомогло б розвести тестостерон, надмір якого забиває памороки всій родині. Окрім його власного, який, за Ферміновими словами, не розчинити навіть скипидаром.

– А Даніель що каже?

Беа довший час мовчала, а потім стенула плечима.

– Даніель що день, то каже дедалі менше.

Минуло кілька тижнів, і Алісія стала відчували, що сили поступово повертаються до неї. Лікар Сольдевіла оглядав її двічі на день. Сольдевіла був чоловіком не надто балакучим, а ті декілька слів, які все ж можна було почути від нього, він адресував іншим. Часом Алісія помічала, як він скоса позирає на неї, немовби запитуючи себе, хто ця особа, не впевнений, чи хоче насправді почути відповідь.

– У вас багато рубців від колишніх поранень. Деякі з них були вельми серйозними. Вам слід замислитися над тим, щоб змінити свій триб життя.

– Не турбуйтеся за мене, лікарю. У мене життів більше, ніж у кішки.

– Я не ветеринар, але теорія стверджує, що в кішки їх дев’ять, а у вас цей запас ось-ось вичерпається.

– Ще одного життя мені вистачить.

– Щось мені підказує, що ви не збираєтеся присвятити його благодійності.

– Усе залежить, як на це подивитися.

– Навіть не знаю, що мене непокоїть більше: ваше здоров’я чи ваша душа.

– А ви не лише лікар, а ще й священик. Завидна партія.

– У моєму віці різниця між лікуванням і сповіданням стирається. Утім, мені здається, я замолодий для вас. Як ваше стегно?

– Мазь допомагає.

– Але не так добре, як те, що ви вживали раніше?

– Ні, не так, – визнала Алісія.

– Якою була ваша доза?

– Чотириста міліграмів. Часом більше.

– Святий Боже! Ви ж знаєте – чи не так? – що вам не можна вживати це й далі?

– Назвіть мені бодай одну хорошу причину чому.

– Запитайте у своєї печінки, якщо ви ще спілкуєтеся з нею.

– Якби ви не конфіскували в мене біле вино, я б могла запросити її на келишек-другий, щоб обговорити це.

– Ви безнадійна.

– Принаймні щодо цього ми троє погоджуємося.

Всі, чи майже всі, уже починали планувати її похорон, однак Алісія знала, що випрохалася з чистилища, нехай тільки на вихідні. Знала вона це тому, що поступово до неї поверталося її похмуре бачення світу і зникало відчуття вдячності за ті ніжні й зворушливі моменти останніх днів. Подих минулого забарвив усе в темні кольори, а біль у стегні, що свердлив їй кістки, нагадував Алісії, що її роль Дами з камеліями наближається до фінального акту.

Дні знову набрали свого звичного ритму, і години, які спливали, доки Алісія одужувала, сприймалися вже як втрачений час. Найдужче журився через неї Фермін, який виконував обов’язки то передчасного голосільника, то телепата-любителя.

– Хочу нагадати тобі слова поета, який казав, що помста – це та страва, яку краще подавати холодною, – говорив Фермін, здогадуючись про її недобрі наміри.

– Він переплутав її з ахобланко [130], бо ж поети зазвичай голодують і не мають про кулінарію зеленого поняття.

– Скажи мені, що ти не обдумуєш, як утнути якусь дурницю.

– Я не обдумую, як утнути якусь дурницю.

– Власне, я хотів би, щоб ти мені це гарантувала.

– Приведи сюди нотаріуса, і ми все оформимо офіційно.

– Мені досить Даніеля з його нещодавно набутими кримінальними нахилами. Тільки подумай: я знайшов у його схованці пістолет! Господи Ісусе! Учора ще віскряки під носом висіли, а сьогодні він уже ховає пістоля, наче якийсь блазень-анархіст.

– А що ти зробив із тим пістолетом? – запитала Алісія з вищиром, від якого волосся Фермінові стало дибки.

– Що мав зробити? Переховав. Там, де ніхто його не знайде, певна річ.

– Принеси його мені, – спокушаючи, прошепотіла Алісія.

– Нема й мови. Я тебе добре знаю і не принесу тобі навіть водяного пістолетика, тому що ти здатна заправити його сірчаною кислотою.

– Ти навіть гадки не маєш, на що я здатна, – відрізала вона.

Фермін скрушно поглянув на неї.

– Потроху починаю розуміти, жінко-крокодилице.

Алісія знову озброїлася своєю безневинною усмішкою.

– Ні ти, ні Даніель не вмієте користуватися зброєю. Віддай її мені, доки ви не покалічилися.

– Щоб ти покалічила когось іншого?

– Скажімо так: я обіцяю, що не покалічу нікого, хто на це не заслуговує.

– А, ну коли так,