Читати книгу - "Ігри в помсту, Світлана Бонд"

102

Минуло близько півгодини відтоді, як Єгор покинув квартиру і з якихось причин не повернувся. Мирослава собі місця не знаходила, мучилася найстрашнішими здогадками, але навіть не замислювалася, що все виявиться настільки жахливо.

Якийсь час вона намагалася додзвонитися йому, потім помітила, що телефон залишився вдома. Так поспішав, що посмів піти без речі, яку зазвичай із рук не випускав.

Вечірка закінчувалася, і гості, що залишилися, теж почали збиратися. Ні в кого не було настрою, бо двоє хлопців побилися через якусь дурницю й ледь кімнату не рознесли. Справжні бої без правил. Такого Мирослава не стерпіла: досить було глянути на них злісно-п'яними очима, щоб вони все зрозуміли та залишили квартиру. За ними - всі інші. Лоліта з Алісою не стали затримуватися, тим паче причини, через які вони були тут, побилися і пішли.

Вперше Мирослава отримувала стільки насолоди від самотності. Просидівши у веселій компанії, тиша починала цінуватися набагато більше. Взявши зі столу пачку цигарок, вона вирушила на балкон. Підкурила й втупилася на дорогу, яка губилася серед тіней дерев. Мирослава помітила невелике збіговисько людей. Їхні голоси долітали приглушеними обривками фраз, але вона не звертала на них уваги. Більше хвилювало зникнення Єгора.

Коли вона в черговий раз глянула на натовп, побачила проблиски червоних та синіх вогників. Мирославу немов струмом прошибло, пальці розтиснулися, а цигарка полетіла вниз. Дівчина кинулася до дверей, забувши про куртку. Схопила черевики й поспіхом злетіла сходами, перестрибуючи через дві-три сходинки. Сила страху гнала її вперед, ніби невидимий вихор підхопив і ніс до місця, де чекала правда.

Натовп розступився, і коли Мирослава побачила Єгора, що лежав на холодному асфальті, її світ зупинився. Половина його обличчя була вкрита кривавими мазками, шкіра обдерта й обпалена асфальтом. Вітер знущально грався його волоссям, руки були безвільно простягнуті вздовж тіла, а одна нога підбита під неприродним кутом.

Працівники швидкої метушилися, намагаючись виконувати свою роботу, але єдине, що пробилося до свідомості Мирослави, це фраза “Він мертвий”.

Вона впала на коліна, руки затремтіли, із грудей вирвався стогін, що швидко перетворився на плач. Міра прикрила рот долонями, намагаючись угамувати крик, який душив її зсередини. Все коливалося і розпливалося перед очима, але голоси лікарів змусили повернутися до цієї реальності. Вони спробували підняти її й посадити в машину швидкої, плескали по щоках, дивилися в очі, а потім щось вкололи.

Невідомо скільки ще Мирослава так просиділа, але вскочила, коли лікарі попрямували до Єгора. Вони накрили його білим простирадлом і збиралися вже забирати, як вона кинулася до нього, впавши на коліна. Обіймала його і кричала, не в змозі проґавити момент, коли, нехай мертвим, але він був поруч. Скоро його заберуть - і все закінчиться. Вона тримала голову на його грудях, прислухаючись до тиші, що тепер панувала там, де колись билося її рідне серце. Вона несвідомо вдарила кулаком об асфальт і відчула різкий біль, який нагадував, що це не сон.

Мирослава підняла голову, оглянула тіло, накрите простирадлом, і зупинилася на долоні, в якої Єгор міцно стискав медальйон. Вона отямилася від такого видовища, піднялася і відскочила. Коли почула клацання камери й спалах, уперше побачила перед собою кілька людей, що стояли поруч і спостерігали за смертю.

- Якого ви тут робите?! - закричала Мирослава. - Більше нічим зайнятися о другій ночі?!

Вона підлетіла до дівчини, яка все фотографувала, різким рухом висмикнула в неї з рук телефон і з усієї сили жбурнула об асфальт.

- Забирайтеся звідси! Ненавиджу вас! - прохрипіла Міра.

Вона готова була знову кинутися на присутніх, але до неї підбігли лікарі, схопили за плечі й вона здалася. Не могла більше стояти, хотілося впасти поруч з Єгором і більше нічого не відчувати. Працівники швидкої допомоги потягли її до машини, тоді ж Мирослава побачила ще кілька спалахів камери, але зробити більше нічого не могла.

Коли натовп почав розсіюватися, один із лікарів підійшов до неї та простягнув медальйон, який Єгор міцно стискав у руці. Вона дивилася на нього, мов на єдину нитку, що зв’язувала її зі світом, який безжально розсипався на шматки.

Дихання частішало, але Міра сама, наперекір інстинкту виживання, спробувала не дихати. Обличчя почервоніло, пульс бився голосно у скронях, поки тіло не змусило її зробити різкий вдих, що приніс із собою гіркий присмак реальності.

Лікарі намагалися щось з'ясувати, встановити особу загиблого або зв'язатися з родичами, але Мирослава раптом забула рідну мову. Почувши "загиблий", усі слова розчинилися в пам'яті. Вона з усієї сили стиснула медальйон у руці - здавалося, долоня навіть кровоточити почала.

Помітивши стан дівчини, лікарі вкололи їй заспокійливе, і незабаром воно почало діяти. Мирослава сиділа і смирно відповідала на запитання, дала номер матері Єгора і продовжила слухати їхні настанови.

Приїхала і поліція. Вони допитували свідків, говорили з лікарями, потім - із Мирославою, але їй було нічого сказати. Вона мовчки слухала розмови, не намагаючись розуміти.

Під'їхала ще одна машина, і звідти вийшов досить знайомий поліцейський - друг батька. Його поява змогла трохи привести Мирославу до тями. Він обіцяв у всьому розібратися, а також подивитися записи з камер відеоспостереження і, щойно щось з'ясується, зателефонувати Мирославі. Такий результат її влаштовував - хотілося б знати все до найменших дрібниць.