Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

Він гиготнув і повільно почав падати на бік. Товариші підтримали його й опустили на купу землі. А тоді чекали, поки бункер спорожніє.

Багаторічні в’язні, вони стояли там і дивилися, як повз них пробігають ті, хто були в’язнями кілька годин. Левінські згадав, що бачив подібне, коли вони дорогою зустріли біженців з міста. Він бачив, як із укриття вилазить служниця в блакитній у білий горох сукні. Вона, обтріпуючи спідниці, усміхалася до нього. За нею з’явився одноногий солдат. Він випростався, запхав милиці під пахви, привітався з в’язнями і пошкутильгав геть. Одним з останніх виліз дуже старий чоловік. Його обличчя було все в довгих зморшках, як у бладгаунда. Він поглянув на в’язнів і сказав:

– Дякую! Там ще є засипані.

Кволий, але з повагом і гідністю він піднімався похиленими сходами. Чоловік пішов, а в’язні спустилися в бункер.

Виснажені, вони верталися в табір. Несли загиблих і скалічених. В’язень, якого вмивала жінка в червоній блузці, помер. На небі палало призахідне сонце. Його промені пронизували повітря. Через цю неймовірну красу здавалося, що час завмер, що в цю годину немає місця руїнам і смерті.

– Ну ми й герої, – мовив Ґольдштайн, він оклигав від нападу, – заганяємо себе задля отих…

Вернер поглянув на нього:

– Завали розбирати більше не ходи. Це божевілля. Ти себе тим доконаєш, навіть коли лише вдаватимеш, що працюєш.

– А що мені робити? Чекати в таборі, поки мене знайдуть есесівці?

– Треба придумати тобі щось інше.

Ґольдштайн натужно всміхнувся.

– Що, час мене списувати в Малий табір?

Вернер не здивувався.

– А чом би й ні? Там безпечно, і хтось із наших нам там придасться.

Підійшов капо, який бив 7105. Якийсь час він ішов поруч із ним, а тоді запхав йому щось у руку й відстав. 7105 подивився, що там.

– Цигарка, – здивувався він.

– Вони розклеюються, руїни діють їм на нерви, – мовив Левінські, – і вони думають про майбутнє.

Вернер кивнув.

– Починають боятися. Запам’ятай собі того капо, можливо, він нам згодиться.

Вони тяглися крізь м’яке вечірнє світло.

– Місто, – згодом сказав Мюнцер. – Будинки. Вільні люди. Лише за два метри від тебе. Так, наче ти вже не цілком ізольований.

7105 підвів череп.

– Цікаво мені, що вони про нас думають?

– А що вони мають думати? Бог його знає, що вони взагалі про нас чули. В них самих не надто щасливий вигляд.

– Зараз ні, – погодився 7105.

Усі мовчали. Починався важкий підйом до табору.

– От би у мене був пес, – продовжив 7105.

– Була б гарна печеня, – відгукнувся Мюнцер, – кілограмів тринадцять чистого м’яса.

– Та не для їжі, а так.

Далі машина проїхати не могла. Вулиці були засипані.

– Альфреде, вертайся назад, – сказав Нойбауер, – і чекай мене коло мого дому.

Він вийшов і спробував далі йти пішки. Видряпався на стіну, що впала й перегородила всю вулицю. Решта будинку ще стояла. Стіну зірвало, наче фіранку, і тепер видно було всі квартири. Між квартирами стирчали голі сходи. На другому поверсі повністю збереглася спальня з червоного дерева. Два ліжка стояли поруч, перекинувся лише стілець, і тріснуло дзеркало. На кухні поверхом вище прорвало водогін. Вода текла по підлозі, а звідти каскадами спадала на вулицю – блискучий тоненький водоспад. У салоні стояла червона плюшева софа. На смугастих шпалерах криво висіли картини в золочених рамах. На місці зірваного фасаду завмер закривавлений чоловік і втупився вниз. За ним із валізами в руках метушилася жінка, намагаючись запхати в них усе, що траплялося під руку: диванні подушки, білизну, статуетки. Нойбауер відчув, як в уламках у нього під ногами щось ворушиться. Відступив – уламки рухалися. Він схилився і почав відкидати шматки стіни. З’явилася запорошена рука, схожа на сіру знесилену змію.

– Допоможіть! – закричав Нойбауер.

– Тут людина! Допоможіть!

Його ніхто не почув. Він роззирнувся. На вулиці нікого не було.

– Допоможіть! – крикнув він до чоловіка на третьому поверсі.

Чоловік не відреагував. Лише повільно витер кров з обличчя.

Нойбауер відтягнув набік великий шматок цементу. Він побачив волосся і схопив за нього. Намагався витягнути засипану людину. Йому не вдавалося. Він озирнувся і покликав:

– Альфреде!

Машини вже не було.

– Свині! – з безсилою злістю вигукнув він. – Коли їх треба, нікого нема.

Він копав далі. Піт заливав комір уніформи. Не звик до навантажень. «Поліція, – думав він. – Рятувальні бригади! Де ті всі пройдисвіти?» Цемент розвалився, і під ним Нойбауер побачив те, що ще нещодавно було обличчям, а перетворилося на сіру невиразну масу з втиснутим носом, без губ, замість очей – купа вапна, замість рота – місиво з уламків цементу та зубів. Усе обличчя стало сірою скривавленою маскою з волоссям. Нойбауер почав блювати. Він виблював свій обід із квашеної капусти, твердої салямі, картоплі, рисового пудингу і кави одразу поруч із розчавленою головою. Хотів на щось спертися, та нічого під рукою не було, відвернувся і блював далі.

– Що тут таке? – запитав хтось за ним.

Він не чув, як підійшов чоловік. У чоловіка була лопата. Нойбауер вказав на голову.

– Засипало?

Голова ворухнулася, водночас щось перемінилося в сірій масі обличчя.

– Він задихається! – крикнув чоловік з лопатою і підскочив до нього. Шурав руками по обличчю, намагаючись знайти і звільнити ніс. Длубав там, де мав бути рот.

Обличчя закривавило сильніше. Смерть, що наближалася, оживила пласку маску. Почувся передсмертний хрип. Рука судомно вхопилася за уламки, а сліпа голова затремтіла і стихла. Чоловік з лопатою випростався. Витер брудні руки жовтою шовковою шторою з вікна, що впало разом зі стіною.

– Мертвий, – сказав він. – Іще є засипані?

– Я не знаю.

– Ви не з цього дому?

– Ні.

Чоловік показав на голову.

– Родич? Знайомий?

Чоловік з лопатою поглянув на квашену капусту, салямі, картоплю і рис, тоді подивився на Нойбауера та стенув плечима. Не виглядало, що високий чин СС викликав у нього повагу. Та й надто розкішним був обід для цього етапу війни. Нойбауер відчув, що почервонів. Він рвучко обернувся і поліз униз по руїнах.

Минула майже година, поки він дістався Фрідріхсаллеє. Вона вціліла. Він збуджено йшов далі й забобонно думав: якщо цілими залишились будинки на наступній перпендикулярній вулиці, то і його діловий центр не постраждав. Вулиця була неушкоджена. Дві наступні також. Він зібрався з духом і прискорив хід. «Спробую ще раз, – думав він. – Якщо на наступній вулиці стоять перші два будинки, то й мій не зачепило». Це спрацювало, в руїнах лежав третій будинок. Нойбауер сплюнув, горлянка пересохла від пилу. Він обережно