Читати книгу - "Жінка в пісках"

— Мабуть, тяжко й вам — так раптово загинув старший групи...

— Тяжко.

— Тепер ви самі будете керувати? Чи, може, призначать нового зі сторони?

— Очевидно, розпустять.

— Чому?

— Шеф нашої спілки мав клопіт із старшим нашої групи... Бо підлітків легко вислідити... Чи то втікачів з дому, чи із шайки, яка з них кров висмоктує... А як натраплять на їхній слід, то з рук уже не випустять — морока, та й годі...

Підлітки-втікачі... Серце в мене тьохнуло... Якщо клієнтчин брат був старшим групи підлітків-утікачів, то, природно, і про його втечу мав зовсім іншу думку, ніж я. А вона знала про це? Мабуть, знала, а тому й вирішила познайомити мене з цим хлопцем.

— Я від імені усіх прочитав надмогильне слово.— Ніби силкуючись вирватись із задушливої атмосфери, він безперестанку ворушиться, та раптом зухвало додає: — Всі плакали. Бо наш старший був людяний... І хоч були облави, ні один з нас його не виказав. А зараз ніхто не хоче повертатися додому... Але керівництво спілки цього не розуміє... Ми всі його дуже любили... Просто були в нього закохані... От побачите, так просто це не минеться...

— Але ж злочинця поліція мала б спіймати.

— Не кажіть дурниць! Старшого нашої групи вбили з пістолета. Він став жертвою. Хіба у робітників був пістолет?

— Когось підозрюєте?

— Та як вам сказати...

— Шеф не згоден?

— Може, тому й погрожує, що розпустить.

— Заробіток у вас буде?

— Буде. Наші клієнти — грошовиті люди... Та й наші хлопці гарні...

Здається, я нарешті починаю розуміти, чим займається вся ця компанія. Та от не збагну, чому там, на березі річки, не було нікого з них... Клієнти... Гарні хлопці... Стає зрозуміло... Хлопці, що торгують собою... Отже, клієнтчин брат ловив клієнтуру... Якщо орудувати спритно, закон можна легко обійти... Та не кожен на це здатен... Коли не будеш з підопічними в одній клітці, ролі доглядача не виконаєш... Для успіху треба, щоб вигода йшла в парі з природними нахилами. Роздумуючи, я начебто збагнув, чому похорон справив на мене таке гнітюче враження. Мабуть, ніхто не знає, що робити з цією групою. Ось тому, залишивши тут управителя, керівництво спілки швиденько забралося звідси. Самою вигодою цих розлючених звірів не вдасться перевести в іншу клітку. Якщо ті хлопчаки тебе не люблять, а ти — їх...

— Кожний з вас прикріплений до певного закладу?

— Та що ви! — Його очі недовірливо звузилися.— З такими не маємо нічого спільного. Та вам не зрозуміти... Не зрозуміти... Бо до цього у вас душа не лежить... Усі члени нашого клубу — шановані клієнти... Я вам подобаюсь?.. Як дивитесь на мене, серце тьохкає?

— Так, ви вродливі.

— Ну, а моїх побоїв вам хочеться? А пити мою сечу? А лизати підошви моїх черевиків?

Ледве витримуючи його дивовижно твердий, нерухомий погляд, я відповів:

— Та ні, утримаюсь.

— Ну що ж. Тільки осоружні старигани з кишенями, напханими грошвою... Зрідка й актори телебачення...

— Хочу запитати одну річ... Мабуть, знаєте... Останнім часом старший вашої групи нічого не говорив про власника паливної бази?

— Власника паливної бази? Члена нашого клубу?

— Ну, якщо не чули, то нічого.

— Не люблю запитань. Тільки дзвін від них.

— Тоді ще одне, останнє... Де жив останнім часом ваш начальник?

— Він любив справедливість. А тому недовго жив на одному місці.

— Речі в нього були? Скажімо, валізка з найнеобхіднішим...

— Сорочкою, зубною щіткою покористується й викине. Були в нього й дорогі речі. Поносить їх і продасть нам за півціни.

— Та, мабуть, щось залишилося? Наприклад, щоденник із потрібними записами, якого із собою не носив...

— Ніколи не бачив.

— Не думайте, що я на щось претендую. Просто він обіцяв передати мені щоденника однієї людини... для вас з товаришами ця річ нічого не варта...

— Все наше — і постіль, і навіть брильянтин — належало і йому... Він не мав потреби носити щось із собою...

— Ви не могли б вибрати час і ще раз зі мною докладно поговорити?

— Це ні до чого.

— А ваша сім’я?

— Облиште! Всі простаки питають те ж саме.

— Що робив начальник, якщо хтось рвався додому?

— Той чоловік мав безпомильне око.. Тільки-но почне хтось вештатися на привокзальній площі — він його хап! Ніколи не схибить. І до того ж умів навчати. Відразу заняття починало подобатись.

— А що, як колись постарієте?