Читати книгу - "Жінка в пісках"

— Нічого не вдієш. Звісно, від старості нікуди дітись. А тим часом можна пошантажувати давніх клієнтів й обзавестися закусочною чи бензозаправною станцією.

— Ви від самого початку знали, що це за хлопчаки?

— Ага, та якби я про це тільки натякнула, ви з переляку дременули б. Не час було розповідати.

Втягуючи голову в плечі, жінка грайливо посміхається і торкається губами склянки з пивом. І знову кімната за жовтою шторою наповнюється жовтим світлом. Лише чорне траурне вбрання не гармонує з цим кольором — здається, що його вирізали з якогось іншого альбому.

— Я пробував добути той щоденник, та дарма. Чим більше я силкувався витягти з нього слово, тим міцніше він стискав губи...

— Який щоденник?

— Вашого чоловіка. Брат мав сьогодні принести його.

— Ага...

Вона байдуже сьорбає потрошку, мов кошеня, пиво, а мене душить вогонь у грудях і від роздратування перехоплює подих.

— Зовсім недавно я їхав швидкісною автострадою.

— Ну й що?

— І коли мчав, то думав: от було б чудово, якби міг їхати отак вічно. Тоді мені здавалося, що справді зможу. А от зараз, як пригадаю собі тодішній настрій, відчуваю, наче мороз іде поза шкірою. Якби справдилося моє бажання... Якби я мчав і ніколи не міг доїхати до касової будки...

Жінка підводить обличчя від склянки.

— Так-то воно так, але проїдете півдня — і бензин закінчиться.

Наші погляди якось дивно переплелися в повітрі. Здавалось, вона не розуміє ні моїх, ні своїх слів. І лише помітивши моє збентеження, похопилась і сказала:

— Дивно... Але ж мій чоловік теж, здається, часто користувався швидкісною автострадою... Випробовував на ній полагоджені машини. Казав, що ввечері, коли внизу стемніє, а на вершечках будинків горить червоне світло, від швидкої їзди на автомобілі крутиться голова.

— Мабуть, і я про це розповідав...

— Казав, що коли проїжджаєш по автостраді сотню, тисячу разів, починає здаватися, ніби кількість виходів з неї стає дедалі меншою, аж поки нарешті виявляється, що тебе в ній замкнуто...

— Коли мчиш, сама думка про зупинку неприємна. Хочеться, щоб той стан ніколи не переривався. А коли автомашина зупиняється, то досить уявити собі, що ти міг би не зупинитися, і тебе проймає жах. Між швидкою їздою і думкою про неї страшенно велика різниця.

На жінчиних губах заграла легка усмішка. Навіть звичайний усміх був зараз недоречний, а тим паче навмисний, розрахований на те, щоб до мене підладитися. Опустивши очі, вона довела мене до розпачу, наче комівояжера, якому з надмірною чемністю показують на двері.

— Тож, мабуть, не варто приділяти тому щоденнику великої уваги,— веду далі за інерцією.— Зрештою, щоденник — це лише мрія про швидку їзду, а ваш чоловік справді поїхав.

— A-а, ви все про щоденник...

— А ви про що думали?

— Думала, буде розмова про чоловіка й жінку.

Вона кидає ці слова недбало, наче мандаринову шкурку, і знову опускає неуважний погляд у склянку.

— Про зміст щоденника ви що-небудь знаєте? — Я починаю дратуватись.— Чому ви такі байдужі до чоловікового щоденника? Не розумію, за кого ви побоюєтесь?

— Але ж, здається, брат не надавав йому особливого значення.

— Ви настільки йому довіряли?.. Більше, ніж собі?..

— І от врешті я залишилася зовсім самотня.

Заплющивши очі, жінка ледь-ледь похитується і, здається, що забула про моє існування. А десь глибоко в її серці, напевне, завиває вітер і шумлять хвилі.

— Ну що ж, робіть, як хочете. Я не уявляю собі, якої думки ви про брата. Але невже ви не знаєте, за яких обставин сталося нещастя?

— Так, так, я мушу вам це показати...

Вона виймає з великої білої прямокутної торбинки, що трохи не пасує до її траурного одягу, пакунок, загорнутий у газету, і кладе його на стіл. Незграбної форми, обшарпаний, він стукає об дерево — і відразу стає ясно, що в ньому щось важке.

— Що це таке?

— Чоловік, який недавно заговорив зі мною... пам’ятаєте, такий неголений...

— Ага, власник мікроавтобуса, що саме торгував тоді, коли стався той випадок на березі...

— Казав, що це пам’ятка про брата.

Напіврозгорнутий газетний пакунок рветься,— і з нього вистромлюється чорно-блискуча металічна трубка. Пістолет! Подумавши, що краще не залишати на ньому відбитки своїх пальців, я через газету хапаю за дуло й підтягую пістолет до себе. Із згортка на стіл покотилося щось подібне до маленького золотистого гудзика. Той самий значок.

— Що це таке?

Вона зберігає цілковитий спокій, і я бентежусь. Що за жінка! Який світ їй здається звичайним?

— Ви не знаєте? Шестизарядний браунінг. Іграшковий.

— Іграшковий?

— Гляньте, дуло забите.

Я подивився — вона сказала правду. Та ні кольором, ні формою,