Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

Мама оповідала, який це великий клопіт звалився на її голову, відколи забрала бабу Ганю, дядько Володя при цьому сидів з примруженими очима, татко знову наливав чарки, бурмочучи: «Давай не будемо слухати бабів!» — баба Ганя ніби не чула, що про неї мова, вона все ще їла, накладаючи на тарілку нового й нового їства, а бабця сиділа коло своєї тарілочки, на яку було покладено дві картоплини, півкотлетки і ложку бігусу, щось там у цій їжі колупала, очевидно, бажаючи, щоб її порівнювали з бабою Ганею й переконалися, як мало вона їсть. А що на неї уваги ніхто не звертав, сказала:

— Я можу цілий день не їсти, і мені не хочеться!

Але саме в цей час чоловіки випивали, мама побігла по хліб, якого старша дівчинка принесла увіч мало, молодша дівчинка їла також з апетитом, а старша про щось шепталася із середульшою; отже, бабчину фразу почув тільки я й оцінив її належно, бо все, що поклала мені мама на тарілку, виглядало для мене цілком неапетитно — я пив тільки ситро, і воно мені смакувало, бо ситро я любив.

— Слухай, Володю, — спитала бабця так, ніби дядько Володя недочував, — а де ти робиш?

— Це коли б я, бабцю, сказав, де роблю, то ви нічо й не пойняли б, — сказав дядько Володя і показав міцні білі зуби.

— За дурну мене вважаєш, чи як? — спитала, трохи спохмурнівши, бабця.

— Нє, просто в мене така неінтересна робота, — сказав дядько Володя. — Але на хліб заробляю і трошки на масло до хліба, — він знову показав зуби.

Бабця значуще подивилася на мене, відповідь дядька Володі ніби й потверджувала, що він махлер.

— Папка в панфюмерном магазінє работаєт, — сказала старша дівчинка, і середульша аж ахнула й затрусилася зо сміху. Дядько Володя знову зробив дочці застережне лице.

— Ви уже покушалі, дєвочкі? — спитав він турботливо. — Тада бірітє мальчіка і ідітє іграца.

Дівчатка з готовністю зіскочили зі стільців, а я отерп — за столом усе-таки відчувався в безпеці. Мама йшла до столу із хлібницею, вщерть наповненою хлібом.

— Куди це ви? — спитала. — Ану, сідайте ще поїжте.

— Ми уже сити, тьоть, — сказала старша дівчинка. — Папка нас одпустіл.

— Хай ідуть, хай ідуть, — махнув рукою дядько Володя, він знову розказував татку про дачку і яблуні й шкодував, що яблука в нього пізні, а так би він їм цілу машину їх притарабанив.

— Було б незле, — сказав татко, — я б вина накрутив. Але нічого, мені й своїх вистача.

— А я от яблучного вина не переносю — жолудок у мене буриться, — сказав дядько Володя. — Мені лучче водочка, казьонка чи сам-жене, не імєєт значенія…

— Мальчик, пашлі, — смикнула мене старша дівчинка, а молодша подивилася так, що я не знав, де дітися і що діяти. Але старша цупко тримала мене за руку, середульша схопила за другу, й поволокли мене від столу, я тільки встиг почути замиловане дядька Володі:

— Уже мої дєвочки з вашим Вітьою подружилися. Хай іграюца.

— Він не Вітя, а Толик, — поправила мама.

— На самом дєлє? А я весь час думав, шо Вітя.

— Хочешь, скажем, гдє наш папка работаєт? — спитала старша.

— Де? — поцікавився я, бо таємниця є таємниця, а цієї в нашій родині ще й не розгадали.

— Поклянісь, шо нікому нікада не скажеш! — наказала старша.

— Хай мене грім поб’є! — сказав я.

— Єщо!

— Хай я у землю провалюся!

— Жри землю!

Але землі я «жерти» не захотів. Чого б це я їв землю, коли вона така брудна, та й не повинен я в усьому піддаватися.

— Нє, — сказав я твердо. — Там мікроби.

— Сам ти мікроб, — сказала старша. — Может, накормім єго, а, Лєнка?

— Не нужно, — мовила та розважно. — Он убежит к Таньке.

— Тада не скажем, гдє работаєт папка.

Я розсердився: надто вони мною шарпали. Може, й справді, вирватися од них і побігти до Таньки, яка знову гойдається, принаймні рип гойдалки чутно аж сюди.

— Папка наш гамнавозом работаєт, — спокійно сказала середульша. — Шофером на машинє.

Вони не покотилися сміхом, коли б жартували, але дивилися на мене з інтересом: чекали, як я зреагую. Але я повірив, отим працювати дядьку Володі якось личило.

— Ти врьош, Лєнка, а он вєріт, — сказала старша, очевидно, батькове реноме хотіла в певний спосіб захистити. — Папка наш шафйор, от і всьо. Но он всєм врьот, шо он завскладом.

Але я повірив середульшій: чого б то старша за столом згадувала парфюмерний магазин (чи панфюмерний, як вона сказала). Очевидно, то була над батьком насмішка, тому й подивився він на дочку, як вовк, і відіслав нас «іграца».

— Пашлі в кусти! — сказала старша. — Хочеш, будем іграть в мужчин і жєнщин дальше?

Я не дуже й хотів, хоч і цікаво було, тож вирішив поки що їм не перечити, а коли що не так, рвону од них, та й по всьому. Ми полізли через