Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

— Пасматрі, Лєнка, Танька за намі слєдіт? — наказала старша.

— Нєт, она качаїца, — сказала середульша, вставши і визирнувши з кущів.

— Давай будєм показиваца, харашо, мальчік? — лагідно спитала старша.

— Як це? — не зрозумів я.

— Ну, ми тібє покажем, шо в тібя нєт, а ти нам.

Я кивнув. Якось ніколи не бачив у дівчат того, чого «в мене нема».

— Паказивай первая, Лєнка, — наказала старша.

— А почему я?

— У міня інтєрєснєє — на потом! — мовила старша.

Лєнка засміялася, опустила швидко трусики й підняла сукенку. Я відчув, що серце в мене стукоче надто голосно. Зрештою, нічого особливого я не побачив: у Лєнки просто нічого не було, тільки невелика тріщинка.

— Інтєресно? — спитала вона.

Я хитнув, бо збрехав би, коли б сказав, що «не інтересно».

— А тепер смотрі мойо, — сказала старша. — У міня інтєресней.

Вона так само швидко скинула трусики й підняла сукенку. В паху в неї було чорно. Волосся, правда, ріденьке, але цупке й кучеряве. Однак довго себе розглядати не дала. Спустила платтячко й наказала.

— Тепер ти. Давай!

І мені стало раптом жахливо соромно. Мене всього затрусило; ну, не міг я, не міг показатися. Рвонувся від них, але вони коршунами вчепилися в мене й повалили на землю.

— Так нечесно, мальчік, — шипіла старша. — Ти свойо увідєл, а нам нє дайош?

Навалилася на мене грудьми, і я почув, як та друга стягує з мене штанці. Я зав’юнився, намагаючись випручатися, але старша раптом присмокталася мені до вуст — я відчув, що задихаюся.

— Фі, Свєтка, — засміялася Лєнка. — У нєго даже не пушечка, а козявка.

Я зібрався на силі і рвонувся, як міг. Свєтка з мене скотилася, тоді я зірвався на ноги і, підсмикнувши штанці, кинувся від них, відчуваючи не тільки невимовний сором, але й жах. Вони там, у кущах, геготали.

— Мальчік іщо малєнький, — сказала котрась із них, і це ще більше підстьобнуло мене. Я вирвався на бабчине подвір’я, а тоді помчав поза хатою туди, де був у нас літній душ, заскочив до буди й замкнувся там. І мені з очей раптом покотилися струмками сльози, я ридав і бився об вогку дощану підлогу — здавалося мені, що викачаний у лайні, тому, що возить їхній татко, — ніколи ще не було мені так бридко й паскудно. Не міг стримати нудоти й вирвав просто на ті вогкі дошки, трусився весь, а в роті стояв тухлий і гіркий присмак; Господи, думав я, до чого я дійшов? Чому виявився такою шматою, чому піддався тим і справді «спорченим» бісицям, чому ввірвалися вони в наше життя і так нещадно сколотили мій спокій і щасливу мою самотність? Я сидів у куточку душової, скорчившись у грудочку, крізь шпари пробивалося вечірнє сонце і на підлозі від того лежали жовті лінії, які, в свою чергу, промінилися й розсипали сяйво. І це жовте світло поступово почало втишувати й заспокоювати мене. Я взяв ганчірку й витер свою блювотину, відкинув ганчірку в куток, а сам знову сів і почав голосно вдихати повітря, яке пахло мокрими дошками, милом і моїми виверженнями — продовжувало нудити. Але блювати не було чим, тож я тільки гикнув пару разів і заспокоївся.

Не знаю, скільки просидів у душовій, дівчатка мене шукали, навіть проходили повз будку і смикнули двері, але подумали, що ті зачинено ззовні на внутрішній замок, бо пішли далі; я ж відчув якусь прострацію, в яку западав глибше й глибше, бо хоч який малий тоді ще був, зрозумів, що це мені перший дошкульний житейський урок, бо досі я жив ніби відірваний од світу, досі для мене світ був — школа і це обійстя з його маленькими самоїдськими проблемами, але в ньому ще жити було можна, ба, я був до такого життя призвичаєний. Тепер же ніби подорослішав, бо світ плеснув мені в обличчя чимось таким бридким, як помиї, і, хоч який я малий тоді був, а вперше не так зрозумів, як пізнав, що не можна йти за будь-яким принагідним покликом, навіть коли ти зовсім самотній, що в світі є не тільки добре й лихе, але й не все добре — тільки добре, та й лихе — ніби драбина, в котрої немає щаблів. Ступив тільки на перший щабель лихого, і це тому, що надто несмілий і податливий, нічого в світі не знаю, а так жити також не можна. Ні, я зовсім заплутався і в своїх думках і почуттях, і в тому, що діється навколо мене — аж почала боліти від усього того голова, я навіть думав, що та моя нещасна голова візьме й розірветься, як насіння розрив-трави, і я навік залишуся в цій будці клаптиком мертвої плоті. І тільки сонце, яке пробивалося крізь шпари, веселило мене, якось утихомирювало, а коли воно раптом зникло, коли щілини стали не жовті, а сині, я злякався, що тут мене застане темрява. Тихесенько відчинив двері й вийшов у сутінок, що западав над землею; почув голоси з нашого подвір’я і вирішив викрастися за межі обійстя, щоб пробратися непомітно до нашої з татком халабуди, там я собі ляжу, загорнусь у ковдру й засну, а вранці прокинуся знову чистий, знову буду як учора й позавчора, але вже ніколи не буду такий довірливий і безвольний — матиму засторогу. Так я й зробив: прокрався до халабуди, але сховатись у ній непомічений не міг, бо біля неї на лавочці сиділи підхмелені татко й дядько Володя й бесідували. Менша дівчинка все ще гойдалася, а старші допомагали прибирати зі столу — мене ніхто не хапався. Бабці в дворі вже не було, очевидно, пішла до себе, не було й баби Гані, очевидно, також пішла в хату. Я проліз у