Читати книгу - "Трилогія смерті"

— Крамлі, — залементував я і погнав прямісінько до дверей.

— Забирайся! — пролунав голос зі середини.

— Крамлі, це Безумець. Дозволь мені увійти!

— Навіть не надійся, — відрізав Крамлі, полощучи горло пивом із першої пляшки. — Мені телефонувала твоя дружина.

— От дідько! — прошамотів я.

Крамлі вицмулив ще трохи хмільного і додав:

— Сказала, що коли б вона не вибиралася з містечка, ти неодмінно знайдеш якусь біду на свою голову: то шубовснеш із причалу в купу лайна, то влаштуєш справжню бійню, міряючись силою у карате з командою карликуватих лесбійок.

— Вона не могла цього говорити.

— Послухай, Віллі (з натяком на Шекспіра), я людина в літах, тож усі ті цвинтарні каруселі та люди-крокодили, котрі опівночі розсікають водойми каналів, аж ніяк не для мене… Дай-но іншу упаковку. І ще одне: будь вдячним Богу за дружину.

— Прокляття… — процідив я.

— Вона пообіцяла повернутися раніше, якщо ти не зав’яжеш з цим і не візьмеш себе в руки.

— Вона може, — прогугнявив я.

— Нема нічого гіршого дружини, яка завчасу нагрянула додому, аби порушити твій творчий безлад. Зажди, — він відсьорбнув ще трохи пивця і проказав: — Ти ніби непоганий хлопець, Вільяме, але відстань од мене.

Я залишив півдюжини пляшок питва, примостив зверху телефонний довідник 1900-го й особисту телефонну книгу Реттіґан та відступив. По тривалій мовчанці знову промелькнула рука, промацала книжки, ніби вичитувала щось прописане шрифтом Брайля,[69] а тоді скинула їх і поволочила за собою пиво.

Я далі чатував. Зрештою двері вкотре прочинилися. Рука з неприхованою цікавістю почала обнишпорювати книжки і потягнула їх усередину.

— Блискуче! — скрикнув я.

Блискуче, подумалось, Богом присягаю, година не збіжить, як він зателефонує!

Розділ шостий

Рівно через годину Крамлі дав про себе знати. Правда, цього разу він не називав мене Вільямом.

— Якого милого! Лайно на лайні, — сказав він. — Ти знаєш, як заманити. Що це, в біса, за Книга мертвих?

Якого дідька! Я народився у трупарні, виріс на кладовищі, здобував освіту в Долині Царів,[70] неподалік Карнака, що розкинувся у Верхньому, а чи то Нижньому Єгипті. Подекуди уві сні ввижається, що я покритий креозотом.[71] Хто не розгледить книги зі списком покійників, коли її подають із пивом?

— Тепер упізнаю старого Крамлі, — видав я.

— Як мені цього всього не хотілося! Коли покладу слухавку, неодмінно наберу номер твоєї дружини.

— Не варто!

— Чому ж ні?

— Тому що, — я вмовк, затамував дух, а хвилю по тому випалив: — Ти мені знадобишся.

— Маячня!

— Почув, що я сказав?

— Почув, — проторохтів він. — О Боже! — і насамкінець додав: — Здибаємося побіля оселі Реттіґан. Ближче до сутінків. Коли щось вирине з припливу, прийшовши по твою душу.

— Побіля Реттіґан.

І він поклав слухавку раніше за мене.

Розділ сьомий

Ніч — це саме те, що нам потрібно. Полудень аж ніяк не годиться; сонце тоді напрочуд блискотливе, та й тіні начебто вичікують якогось дива. Несамовито палахкотить небо, тож ніщо під ним не насміє поворушитися. Годі шукати розради у залитій світлом днині. Марна справа. Істинно дух забиває тільки поночі, коли тіні дерев підбирають діл своїх одеж і вигойдуються у танку. Здіймається вітер. Сиплеться листя. Відлунюють кроки. Порипують балки та підлога. Кам’янисті крила цвинтарного янгола струшують порохно. Тіні зриваються, мов ворони. Незадовго до світанку меркнуть вуличні вогні, й місто на трохи затягує сліпотою. Саме тоді зачинається таїна і настигають пригоди. Тоді, а не на світанку. Усі довкола силкуються затамувати дух, аби не вихопити з рук темінь, пнуться зі шкіри, щоб забарити страховиння і притримати тіні.

Це свідчило про єдине — рішення здибатись із Крамлі на пісках, прямісінько перед величезною білосніжною арабською фортецею, що слугувала домом Констанс, у пору, коли темні хвилі омивають ще чорніше побережжя, було як ніколи слушним. Ми підступили ближче і зазирнули досередини.

Усі двері, як і раніше, залишалися відчиненими навстіж, яскраве світло заливало кімнати, мелодія Гершвіна,[72] вистукана на валику перфораційної стрічки у 1928-му,[73] долинала від піаноли,[74] програвала знову й знову, вже утретє, для незмінних слухачів — для мене і Крамлі — музика лилася через край, а от Констанс тут навіть і не пахло.

Я тільки-но розкрив рот, аби перепросити Крамлі за те, що дарма потривожив його.

— Краще тягни свій джин і стули пельку, — відрубав він та підіпхав мені під ніс пиво.

— Що ж, — заводив своєї Крамлі, — що ж це, в біса, мало б означати? — він прогортав особисту Книгу мертвих, яка належала Реттіґан, і, тицяючи пальцем, додав: — Тут, тут і ще ось тут.

Крамлі показував на півдюжини імен, обведених червоним, і глибоко витиснуті, недавно проставлені хрестики.

— Констанс припустила, що ці помітки зроблено навпроти людей, які залишилися живими, проте, ймовірно, то лише питання часу. Я теж такої думки. Що скажеш?

— Не погоджуюся, — кинув Крамлі. — Хай там як, це твоя забавка. Я он нагострив лижі на Йосеміту цими вихідними, і тут ні сіло ні впало з’являєшся ти, наче кінопродюсер, який прагне поліпшити свої нудотні сценарії, але методично запорює на кожній з наступних сцен. Я б радше хоч зараз вибрався до Йосеміту. Їй-богу, ти скидаєшся на дикого зайця, котрий щось учув.

— Постривай! — вигукнув я, оскільки побачив, що Крамлі наміряється дати драла. — Тобі не кортить довести справу до кінця, дізнатися, хто з тих людей, чиї прізвища ми переглядали, досі бродить світом, а хто давним-давно врізав дуба?

Я вихопив книжку, згодом жбурнув назад, тож Крамлі довелось її впіймати. Одначе вона упала, розгорнувшись на сторінці, де хтось вивів більш, аніж просто великий хрест, поруч з прізвищем, записаним такими ж гігантськими літерами, що нагадували кеглі для циркової афіші.

Крамлі враз спохмурнів. Я заходився читати прізвище, обернене догори дриґом: Каліфія. Королева Каліфія, Бункер-Гіл. Адреси нема. Зазначений лише телефонний номер.

Насупившись, Крамлі ніяк не міг відвести очей від цього напису.

— Ти часом не знаєш, де це? — запитав я.

— Бункер-Гіл, хай тобі грець, знаю. Не сплутаю це місце ні з чим. Я народився за кілька кварталів на північ. Хто тільки не скитається у тій домині — мексиканці, цигани, ірландці, з чиїх вікон настовбурчилися димарі, біле потереб’я і чорна нечисть. Я туди, бувало, вчащав, навідувався до