Читати книгу - "Війна і мир 1-2"

Наташа сиділа весь час мовчки, спідлоба дивлячись на нього. Погляд цей дедалі більше непокоїв і бентежив Бориса. Він частіше оглядався на Наташу і переставав розповідати. Він просидів не більше як десять хвилин і встав, розкланюючись. Все ті ж цікаві, задирливі і трохи глузливі очі дивились на нього. Після перших своїх одвідин Борис сказав собі, що Наташа для нього така ж ваблива, як і раніш, але що він не повинен вдаватися в це почуття, бо одруження з нею — дівчиною майже без маєтності— було б загибеллю його кар'єри, а поновлювати колишні стосунки, не маючи на меті одруження, було б неблагородним вчинком. Борис вирішив сам з собою уникати зустрічей з Наташею, але, незважаючи на це рішення, приїхав через кілька днів і став їздити часто і цілі дні проводити у Ростових, йому здавалося, що йому конче треба поговорити з Наташею, сказати їй, що все давнє слід забути, що, незважаючи на все… вона не може бути його дружиною, що в нього нема достатків, і її ніколи не віддадуть за нього. Але йому все не вдавалося і ніяково було почати цю розмову. Що день, то він більше й більше заплутувався. Наташа, як помічали мати і Соня, здавалася так само закоханою в Бориса. Вона співала йому його улюблені пісні, показувала йому свій альбом, змушувала його писати в нього, не дозволяла згадувати йому про старе, даючи розуміти, яке чудове було нове; і кожного дня він їхав від неї в тумані, не сказавши того, що мав намір сказати, сам не знаючи, що він робив і чого приїжджав, і чим це кінчиться. Борис перестав бувати в Елен, щодня одержував докірливі записки від неї і проте цілі дні проводив у Ростових.

XIII

Якось раз увечері, коли стара графиня, зітхаючи і крекчучи, в нічному чепчику і в кофточці, без накладних буклів і з одним ріденьким жмутком волосся, що виставлявся з-під білого коленкорового чепчика, била на килимку земні поклони вечірньої молитви, її двері скрипнули, і в туфлях на босу ногу, теж у кофточці і в папільйотках, вбігла Наташа. Графиня оглянулась і насупилась. Вона дочитувала свою останню молитву: «Невже мені одр сей гробом буде?» Молитовний настрій її було розвіяно. Наташа, червона, збуджена, побачивши матір на молитві, раптом зупинилася з розбігу, присіла і мимоволі виставила язика, погрожуючи самій собі. Помітивши, що мати продовжувала молитву; вона навшпиньки підбігла до ліжка, швидко сковзнувши однією маленькою ніжкою об другу, скинула туфлі і стрибнула на той одр, за який графиня боялася, щоб часом він не був її гробом. Одр цей був високий, перинний, з п'ятьма, від найбільшої до найменшої, подушками. Наташа стрибнула, потонула в перині, перевернулась до стіни і почала вовтузитися під ковдрою, вкладаючись, підбираючи коліна до підборіддя, брикаючи ногами і ледь чутно сміючись, то закриваючись з головою, то поглядаючи на матір. Графиня кінчила молитву і зі строгим обличчям підійшла до ліжка; але, побачивши, що Наташа закрита з головою, усміхнулася своєю доброю, блідою усмішкою.

— Ну, ну, ну, — сказала мати.

— Мамо, можна поговорити, правда? — сказала Наташа. — Ну, в душеньку один раз, ну ще і досить. — І вона обхопила матір за шию і поцілувала її під підборіддям. В обходженні своєму з матір'ю Наташа виявляла зовнішню грубість манери, але була така чуйна і спритна, що, хоч би як вона обхопила руками матір, вона завжди вміла це зробити так, щоб матері не було ні боляче, ні неприємно, ні незручно.

— Ну, про що ж сьогодні? — спитала мати, влаштувавшись на подушках і почекавши, поки Наташа, так само перекотившись разів зо два через себе, не лягла з нею поруч під однією ковдрою, вийнявши руки і прибравши серйозного виразу.

Ці нічні Наташині одвідини, що відбувалися до повернення графа з клубу, були однією з найулюбленіших утіх матері і дочки.

— Про що ж сьогодні? А мені треба тобі сказати…

Наташа затулила матері рукою рота.

— Про Бориса… Я знаю, — промовила вона серйозно, — я того і прийшла. Не кажіть, я знаю. Ні, скажіть! — Вона пустила руку. — Скажіть, мамо. Він хороший?

— Наташо, тобі шістнадцять років, у твої роки я була замужем. Ти кажеш, що Боря хороший. Він дуже хороший, і я його люблю, як сина, але чого ж ти хочеш?.. Що ти думаєш? Ти йому зовсім закрутила голову, я це бачу…

Кажучи це, графиня оглянулась на дочку. Наташа лежала, прямо й непорушно дивлячись перед себе на одного із сфінксів червоного дерева, вирізьблених на кутах ліжка, так що графиня бачила тільки у профіль обличчя дочки. Обличчя це вразило графиню своєю особливістю серйозного і зосередженого виразу.

Наташа слухала й міркувала.

— Ну, то що ж? — сказала вона.

— Ти йому закрутила зовсім голову, навіщо? Чого ти хочеш від нього? Ти знаєш, що тобі не можна вийти за нього заміж.

— Чому? — не змінюючи положення, сказала Наташа.

— Тому, що він молодий, тому, що він бідний, тому, що він рідня… тому, що ти й сама не любиш його.

— А звідки ви знаєте?

— Я знаю. Це негоже, голубко моя.

— А як я хочу… — сказала Наташа.

— Перестань говорити дурниці, — промовила графиня.

— А як я хочу…

— Наташо, я серйозно…

Наташа не дала їй доказати, притягла до себе велику графинину руку і поцілувала її зверху, потім у долоню, потім знову перевернула і стала цілувати її в кісточку верхнього суглоба пальця, потім у проміжок, потім знову в кісточку, пошепки примовляючи: «січень, лютий, березень, квітень, травень».

— Говоріть, мамо, чого ж ви мовчите? Говоріть, — сказала вона, оглядаючись на матір, яка ніжним поглядом дивилась на дочку і через це споглядання, здавалося, забула все, що вона хотіла сказати.

— Так не годиться, серце моє. Не всі зрозуміють ваш дитячий зв'язок, а те, що бачитимуть його таким близьким з тобою, може пошкодити тобі в очах інших молодиків, які до нас їздять, і, головне, даремно мучиш його. Він, можливо, знайшов собі наречену до пари, багату; а тепер він божеволіє.

— Божеволіє? — повторила Наташа.

— Я тобі про себе скажу. В мене був один cousin…

— Знаю — Кирило Матвійович, та він же старий?

— Не завжди був старим. Але ось що, Наташо, я поговорю з Борею, йому не треба так часто їздити…

— Чому ж не треба, коли йому хочеться?

— Тому,