Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

на «Ковчегу» та «Голубці» разом з першими колоністами, і перш ніж той рік добіг кінця, прибув ще один священник і коад'ютор. У найпершому щорічному листі-звіті до Рима… — Він став порпатися в купі паперів, що лежала перед ним. — Ага, ось моя копія. Ми можемо прочитати: «Двох наших священників сього року призначено в супровід до певного джентльмена, який вирушив на розвідини невідомих земель. З великою одвагою доконали вони ту тяжкую вандрівку тривалістю майже вісім місяців, та, підупавши на здоровлі й у нападах хворості, вони не дали бодай найменшої надії на те, що нам зрештою вдасться зібрати рясний врожай у сих багатих і прекрасних місцях».

— Це вони говорять про Меріленд? — запитав Ебенезер. — Чому вони не вживають імені свого покровителя? Це трохи невдячно, вам так не здається? — Він пригадав, як Чарлз Калверт — чи то пак перебраний на нього Берлінґейм — описував ті труднощі, з якими зіткнувся губернатор Леонард Калверт, маючи справу з цими самими першими єзуїтами.

— Зовсім ні, — запевнив його священник. — Їм було добре відомо, що старий Сесіл Калверт у серці справжній католик, хоча інколи й надто вільнодумний, але треба було в усьому матися на бачності, позаяк сили антихриста тоді панували ще більше, ніж нині, і єзуїти жили, постійно відчуваючи небезпеку. Вони зазвичай подорожували інкогніто або під прибраним ім'ям і посилалися на своїх благодійників, згадуючи їх під кодовими епітетами на кшталт певний джентльмен. Цей певний джентльмен тут був Джордж Калверт — не перший лорд Балтимор, а брат Сесіліуса та Леонарда. У подібний спосіб і сам Балтимор вдавав, що Меріленд назвали на честь королеви Генрієтти Марії, хоча насправді його назвали на честь Цариці Небесної, звісно, як і Сент-Мері-Сіті.

— Та ні, як так може бути? — Ебенезера немало стурбував цей зв'язок Балтимора з єзуїтами, й у його пам'яті спливли ті таємні змови, у які так вірив Бертран. — Наскільки я розумію, саме король Карл дав ім'я Меріленду після того, як Балтимор запропонував його назвати… — він повернувся до Берлінґейма, який замисленим поглядом втупився у коминок. — Що то була за назва, Генрі? Вислизнуло з пам'яті.

— Крещентіа, — відказав Берлінґейм і додав: — Чи то мало означати Магометів святий півмісяць-серпик, чи священний хтивий серпик Пріапа — про те серед учених ще й досі точиться суперечка.

— Ах, Генрі! — Ебенезер зашарівся, присоромлений грубістю свого приятеля.

— Це не має значення, — сказав священник поблажливо. — У будь-якому разі з боку Калверта це був лише жест ввічливості — віддати перевагу назві, запропонованій королем.

— Тоді прошу, повернімося до самої розповіді, сер, і я більше вас не перебиватиму.

Отець Сміт поклав листа на купу.

— Двох священників, що здійснили цю першу подорож, звали отець Джон Ґрейвнер та отець Ендрю Вайт, — сказав він. — Отець Вайт — це справжнє ім'я; він написав чудовий звіт, що має назву «Короткий опис мандрівки до Мері-ленду». Під іншим іменем ховався отець Джон Елтем. Один з цих двох і вирушив з Джорджем Калвертом у подорож, про яку, як ви чули, мовилося в листі та яка мала бути виправою до Віргінії. Я так гадаю, це був отець Вайт, бо іншого такого меткого чоловіка, якого коли-небудь прикрашала сутана, годі й шукати. Але той інший, ім'я якого відсутнє в листах, був насправді тим святим, про якого я оце казав: такий собі отець Джозеф Фітцморіс, що також називав себе Чарлзом Фітцджеймсом і Томасом Фітцсіммонсом. Правда полягає в тім, що він ніколи не повернувся з тієї подорожі.

— Але той лист, що ви прочитали, свідчить…

— Я знаю, і ганьба тому автору. Поза сумнівом, він мав на меті справити враження на своїх очільників успіхом місії. Отець Фітцморіс був останнім з тих трьох священників, що прибули сюди 1634 року. Його душа аж надто ревно взялася до Божеської справи в Лондоні в ті тривожні часи — діло, яке ліпше чинити ненав'язливо, тож за велінням своїх очільників він і відплив до Меріленду. Але, на жаль, по прибутті до Сент-Мері отець Фітцморіс виявив, що праця його братів майже повністю скеровувалася на самих плантаторів, що з кожним днем дедалі більше впадали в єресь. Ще більше його розчарували тамтешні піскатавеї, які не тільки не були поганами, але й значно перевершували своїх англійських братів у відданості Єдиній Істинній Вірі. Отець Вайт навернув їхнього таяка, як то ми зазвичай чинимо, і невдовзі ціле місто дикунів заходилося робити чотки зі своїх роаноків. Тож і не дивно, що, коли Джордж Калверт запропонував вирушити в подорож на розвідини, отець Фітцморіс одразу ж напросився супроводжувати його. Калверт виголосив, що прагне дізнатися, де проходять західні кордони пфальцграфства його брата, але його справжнім наміром було потайки поторгуватися з капітаном Вільямом Клейборном щодо острова Кент.

— Я пригадую це ім'я, — сказав Ебенезер. — Це був духовний батько Джона Куда!

— Це так само правдиво, як і те, що сатана був духовним батьком Мартіна Лютера, — підтакнув священник. — Отець Фітцморіс побачив, якими обмеженими були ті припаси, що приготував Джордж Калверт, тож він додав чималу кількість для себе; незважаючи на тривалість цієї виправи, він збирався прожити декілька місяців межи найдикіших поган, яких тільки потрапить знайти, і навернути нові душі до Верховного Лорда-Правителя Всього Сущого.

— Це добре, — сказав Ебенезер схвально. — І добре сказано.

Священник усміхнувся, дякуючи за ці слова.

— Він напакував одну скриню хлібом, сиром, сушеними нестиглими зернами кукурудзи, бобами та борошном; до другої він вклав три пляшки вина для причащання та п'ятнадцять пляшок свяченої води для хрещення; третя скриня містила священні посудини та мармурову плиту, що правила за вівтар; а четверту наповнив вервицями, розп'яттями, медальйонами та різноманітними дрібничками та витребеньками, щоб умиротворити й переконати поган. Усе те завантажили до півбаркаса «Голубка», і четвертого вересня вони підняли вітрила та рушили на південь. Одначе не встигло сонце повернути за полудень, як півбаркас повернув назад, попрямувавши натомість вгору Чесапіцькою затокою. Отець Фітцморіс поцікавився, з якої причини те сталося, але йому відповіли, що вони просто роблять поворот оверштаг, бо корабель іде в лавірування, і позаяк він нічого не знав про те, як управлятися з кораблем, то волею-неволею вже нічого й не казав.

Коли сонце почало сідати, вони кинули котву з підвітряного берега великого острова, котрий провідник-піскатавей називав Монопонсон, але Джордж Калверт називав його острів Кент. Отець