Читати книгу - "Коли курява спаде"

Тепер давайте я розповім смішну історію.

Одного разу Аїр з дивним криком вибіг із чорної кімнати фотографа; його обличчя було скривлене від жаху.

Соднам Г'ялцен спитав, чи не зазіхнув фотограф на його тепленький зад? Річ у тім, що фотограф ніколи не залицявся до жінок, тому казали, що йому, напевне, подобаються чоловіки. А Аїр невідомо чому завжди подобався чоловікам, яким подобались чоловіки. Однак із такими людьми навіть жінка, якій трапився небажаний чоловік, не могла б закричати так неприємно, як він. Однак того дня справа була зовсім не в цьому. Коли він вискочив з кімнати, він вигукнув:

— Там демони! Там демони! Вони з’являються на папері, який майстер вимочує в воді!

Наставник Хуан розреготався й сказав, що то не демони, а поява засвіченого на негативі зображення людини. Трохи згодом я сам пішов подивитись, як фотограф проявляє плівку. Коли на папері в світлі ліхтарика повільно з'являвся силует людини, я міг сказати тільки, що це — трохи дивно, але аж ніяк не страшно. Проте мій майбутній кат був так наляканий, що аж у штани напудив. Хтось посміявся з нього, назвавши боягузиком. Але ж він жодного разу не затнувся, коли виконував покарання. Пізніше Аїр все-таки вивчився ремеслу фотографа, тож його вчитель міг їхати. Проте заходячи до темної кімнати, Аїр завжди просив когось у компанію.

Відтоді, як у нас з'явився фотоапарат, час почав пришвидшуватись. Свою першу світлину я надіслав дядькові в Чунцін.

Я не знав, який зараз рік, так чи інакше то було небувало спекотне літо. Дядько написав мені листа, в якому пропонував чекати до осені, поки спаде спека, а потім приїхати до нього. Наставник Хуан сказав, що визвольну війну незабаром буде виграно, країна об'єднається і зміцніє. За ті кілька десятків років, що не було імператора, наші туси не знали, до кого пристати, однак ця ситуація має невдовзі завершитись. Управитель же сказав таке: твій дядько хоче познайомити тебе з кількома великими чиновниками. Ці люди опинилися поблизу наших земель через війну, і коли вона закінчиться, вони залишать ці місця, тоді, щоб зустрітися з ними, доведеться далеко їхати. На думку літописця, якщо об’єднати ці дві думки, вийде якраз те, що хотів сказати мій дядько. Поки я чекав на прихід осені, час знову сповільнився.

У Тхарни захоплення фотографуванням не зменшувалось. Через це, а також через завзяте спілкування з кравцями, вона дуже рідко турбувала мене.

Люди почали казати, що на панича знову найшла недолугість, адже вони могли тільки бачити, що я сторопіло дивлюся на горизонт, але не знали, що це я хочу першим побачити прихід осені, побачити, як перша паморозь вкриє кору дерев блискучим одягом. Тоді я мав намір вирушати.

Однак раптом туси Мерці надіслав людину з листом. Відтоді, як я залишив фортецю, ми не мали звісток один про одного. Лист туси Мерці був коротким: він запитував, що я роблю на кордоні. У листі-відповіді, на думку всіх, не потрібно було згадувати про майбутню поїздку в Чунцін на зустріч із дядьком, достатньо було лише повідомити про фотоапарат. Оскільки його лист був коротким, мені не було потреби писати довший. Дуже швидко від туси Мерці прийшов наступний лист, в якому говорилося, що моя мати скучила за мною, а також додавалося питання, чому син туси, отримавши таку дивовижну річ, не запросив батька розділити радість знайомства з нею? Нехай іде до біса, сказала Тхарна. Усі знали, що вона примхлива жінка, однак я не міг чинити так, як вона. Я знав, що лист іще не завершено, тож наказав людині читати далі. У своєму листі туси писав ще багато пустопорожніх слів, а насамкінець запитував, чи не можу я повернутися до фортеці й сфотографувати пані. «До речі» в листі ще було написано так: «До речі, ми зможемо обговорити справи майбутнього, я відчуваю, що дійсно постарів».

Він уже відчував одного разу, що постарів, однак потім відновив свої життєві сили.

Тож я вирішив не повертатися, а тільки відрядив до фортеці Аїра з фотоапаратом.

Аїр фотографував їх кілька днів, а коли зібрався їхати, туси знову сказав йому, що вже старий, не має колишньої сили й мудрості. Тоді Аїр сказав:

— Пане, панич наказав мені спитати, якщо він помре, ти зможеш ще раз помолодіти?

Невдовзі Аїр знову повернувся до нас із своїм фотоапаратом і сором’язливим виразом обличчя.

Він привіз від туси листа, сповненого нарікань. У листі говорилося, що якби я повернувся цього разу, він міг би обговорити зі мною майбутнє туси Мерці, однак я вирішив не повертатися, отже, це мене не турбує майбутнє родини Мерці, а не його. Того дня я отримав ще одного листа, однак написаного не дядьком, а одним китайським генералом.

У листі говорилося, що мій дядько, великий патріот від тибетців, зник без вісті, коли поплив кудись на кораблі й потрапив під бомбардування з японського літака.

Я думаю, що китайці все-таки дуже схожі на нас. Наприклад, коли стається щось погане, то прямо казати про це — неприємно, так можна завдати прикрощів іншій людині, тож можна сказати про це іншими словами, трохи приємніше, так, щоб не зачепити нерви. От вони й не написали мені прямо, що дядька розбомбили й він помер, що навіть його тіла тепер не знайдеш, а вжили тільки два вдалих слова: пропав без вісті.