Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

А після того, як Емі полетіла до Медісона в штаті Вісконсін, Фергюсон став поважним старшокласником, перед яким відкривалося неозоре життя – як запевняли його вчителі, родичі і кожен зустрічний дорослий, але він щойно втратив своє єдине кохання, і тому слово майбутнє не існувало для нього в жодному зі словників у всьому світі. Майже неминуче його думки знову обернулися до Джулії. Звісно, то не було кохання, але, принаймні, то був секс, а секс без кохання все одно краще, ніж повна відсутність сексу, особливо коли жодної книги не потрібно було красти, щоби за нього платити. До того часу більшої частини грошей, подарованих Фергюсону на день народження, вже не було. Він потратив її весною на парфуми та спідню білизну для Емі, а також на походи з нею до ресторану, де вони наминали спагеті. Але у нього іще залишалося тридцять вісім доларів, яких було більш ніж достатньо для того, щоби погостити в апартаментах на Західній Вісімдесят другій вулиці. І Фергюсон відкрив для себе іще один антагонізм, притаманний дорослим чоловікам: Може, твоє серце й розбите, але твої яйця наказують тобі забути про серце.

Він зателефонував місіс М., сподіваючись призначити на п’ятницю побачення з Джулією, і хоча місіс М. не відразу пригадала, хто він такий (бо з часу його останнього візиту минуло кілька місяців), але Фергюсон нагадав їй, що він – отой молодий хлопець, який сидів у вітальні, теревенячи з дівчатами, коли раптом прийшов поліцай за своїм щотижневим конвертом і вигнав його із закладу. А, і дійсно, було таке, сказала місіс М. Тепер пригадала. Школярик Чарлі. Ми так тебе звали зазвичай.

– А як там Джулія? – поцікавився Фергюсон. – Можна зустрітися з нею у п’ятницю?

– Джулії тут вже немає, – відповіла місіс М.

– А де ж вона?

– Хтозна. Кажуть, що вона на героїн підсіла, хлопчику. Сумніваюся, що ми побачимо її знову.

– Який жах!

– Та отож. Дійсно жах, але чим ми можемо зарадити? Зараз у нас працює іще одна чорна дівчина. Значно гарніша за Джулію. Справніша й розумніша. Її звуть Сінтія. Тебе записати до неї?

– А яка різниця – чорна чи не чорна?

– Я гадала, що тобі подобаються чорні дівчата.

– Мені подобаються всі дівчата. Просто сталося так, що мені тоді сподобалася саме Джулія.

– Ну, якщо тобі до вподоби всі дівчата, тоді жодних проблем немає. Зараз у нас повний комплект.

– Я подумаю, – сказав Фергюсон. – Зателефоную пізніше.

Він поклав слухавку і протягом наступних тридцяти-сорока секунд разів тридцять-сорок повторив: «Який жах, який жах, який жах!», відганяючи від себе видіння обм’яклого тіла Джулії в стані героїнового забуття і сподіваючись, що відомості, які отримала місіс М., були хибними, і що насправді Джулія більше не працювала тому, що закінчила Сіті-коледж з відзнакою в філософії і збиралася писати свою докторську дисертацію в Гарварді. А потім він уявив собі, що Джулія лежить мертва й заклякла на голому матраці в тьмяній кімнаті якогось дешевого готелю, і в очах у нього ненадовго виступили сльози.

Тиждень потому Фергюсон вже був готовий спробувати себе з Сінтією або з ким завгодно у закладі місіс М, хто мав дві руки, дві ноги, а також те, що хоча б віддалено нагадувало жіноче тіло. На жаль, він вже потратив решту своїх подарункових грошей на платівки, які йому приспічило купити в крамниці Sam Goody’s, і змушений був знову вдатися до не надто привабливих методів роздобування грошей. Тому теплим п’ятничним днем на початку жовтня, за день до повторного шкільного екзамену, він вдягнув свій злодійський прикид – шерстяне пальто та теплий піджак з численними кишенями – і увійшов до книжкової крамниці напроти Колумбійського університету, яка називалася «Книжковий світ». Ця назва так потужно нагадала Фергюсону згорілий магазин його батька «Домашній світ», що він спершу завагався – заходити туди чи не заходити, але, переборовши докори сумління, все ж таки зайшов, але коли він став біля полиці художньої літератури з книгами у м’якій обкладинці й почав розсовувати по кишенях романи Діккенса й Достоєвського, чиясь рука зненацька штурхонула його в плече, а у вусі в нього загримів чийсь голос: «Попався, вилупку! Ані руш!» Отак жалюгідно й по-дурному завершилася фергюсонівська операція з незаконного заволодіння книжками – який же ідіот буде вдягати шерстяне пальто, коли на дворі тепло, як влітку?

На нього осатаніло накинулися й добряче потовкли. Епідемія книжкових крадіжок, яка ширилася містом, поставила багатьох книжкових продавців на грань банкрутства, і тому правоохоронцям треба було когось показово покарати, і власник «Книжкового світу», ситий по горло тим, що коїлося з його бізнесом, покликав поліцаїв і сказав їм, що хоче, аби когось покарали в судовому порядку. Дарма, що у кишені Фергюсона було лише дві тоненьких книжечки – «Олівер Твіст» і «Нотатки з підпілля» – хлопець виявився крадієм і мав бути покараний. Тому ошелешеного й приниженого Фергюсона заарештували, вдягли на нього кайданки і відвезли в патрульному авто до місцевого відділку поліції, де його зареєстрували, сфотографували в трьох ракурсах (при цьому він тримав перед собою табличку зі своїм ім’ям) і взяли у нього відбитки пальців. Потім його посадили до камери, де вже сиділи сутенер, торговець наркотиками та чоловік, який вдарив ножем свою дружину, і наступні три години Фергюсон просидів там, чекаючи, поки за ним прийде поліцай і відведе його до судді. Той суддя, Самуель Дж. Вассерман, мав повноваження зняти звинувачення й відпустити Фергюсона додому, але він не зробив цього, бо також вважав, що когось треба показово покарати, а хіба ж можна знайти для цього кандидатуру кращу за Фергюсона – сопливого шмаркача з заможної родини, який навчався в так званій «прогресивній» приватній школі і порушив закон просто так, із суто спортивного інтересу? І суддя гепнув молотком. Суд було призначено на другий тиждень листопада, і Фергюсона випустили без застави – за тої умови, що його візьмуть на поруки батьки.

Батьки. Їх викликали, і вони стояли удвох в кімнаті судових засідань, коли Вассерман призначив дату суду. Матір беззвучно плакала, повільно хитаючи головою, неначе й досі не в змозі усвідомити те, що він накоїв. Гіл не плакав, але також хитав головою, і з виразу його обличчя Фергюсон збагнув, що вітчим був не проти