Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

коханні, сказав, що готовий за нього померти. І перш ніж Джим встигнув відповісти, Фергюсон, який вже доріс до шести футів, вкрив обличчя Джима, який був заввишки шість футів і один дюйм, численними поцілунками. Добродушний Джим не був ані шокований, ані розлючений. Він, напевне, припустив, що Фергюсон або випив зайвого, або був чимось серйозно засмучений, тому він обійняв свого молодшого кузена, міцно притиснув до себе і сказав: «Я теж тебе люблю, Арчі. Ми з тобою – друзі навіки». По-друге: Півгодини потому кожен з присутніх і досі стояв або сидів у вітальні, страви і досі споживалися й напої випивалися, а поміж парами та більшими групами людей і досі велися розмови. Фергюсон, побачивши Емі, яка стояла в кутку біля фронтального вікна і розмовляла зі своєю кузиною Еллою, пробрався у той куток і спитав Емі, чи можна з нею поговорити сам на сам. Емі погодилася, і вони пішли удвох коридором до Фергюсонової спальні, де він, без жодного слова й будь-якої преамбули, обійняв Емі, зізнався їй у вічному коханні й сказав, що готовий за неї померти. І перш ніж Емі встигла відповісти, Фергюсон поцілував її в губи, а Емі, яка вже була знайома з губами Фергюсона завдяки їхнім численним поцілункам в давно минулі дні їхньої перед-підліткової амурної інтрижки, розкрила свого рота й дозволила Фергюсону пірнути туди своїм язиком, а через мить обхопила свого кузена руками й вони удвох упали на ліжко, де Фергюсон заліз Емі під спідницю й почав терти рукою їй між ногами в панчохах, а Емі залізла рукою Фергюсону в труси й вхопила його затверділий пеніс. Після того, як вони таким чином задовольнили один одного, Емі посміхнулася Фергюсону й сказала: «Мені так приємно, Арчі. Нам вже давно треба було цим зайнятися».

А після цього все пішло на покращення. Вочевидь, кричуща й соціально-неприйнятна поведінка не завжди буває кричущою й соціально-неприйнятною, бо Фергюсон примудрився не лише відкрити своє серце й заявити про кохання до двох Шнайдерманів – в результаті такого демаршу його дружба з Джимом лише зміцнилася, а Емі знову стала його близькою подругою. Через тиждень після похорон матір з Гілом подарували йому на день народження двісті доларів, але гроші на Джулію були йому більше не потрібні, і він міг витрачати їх на Емі. І Фергюсон купив їй чудову нижню білизну для тих ночей, коли Гіл з матір’ю виїжджали кудись у гості, або тих ночей, коли у гості вибиралися батьки Емі, або тих ночей, коли в гості вибиралися батьки їхніх друзів, і ті надавали їм кімнату, де вони могли кілька годин побути разом. Їхні стосунки значно покращилися тепер, коли він писав свої кіноогляди, і Емі побачила, що Фергюсон не був бовдуром, яким вона його вважала, раптом вона почала поважати його, раптом для неї перестало мати значення те, що він не цікавився політикою, бо він був хлопцем фільмів, хлопцем мистецтва, хлопцем ніжним і чутливим, і її це цілком влаштовувало, а приємною несподіванкою стало для них відкриття того факту, що кожен з них вже втратив свою цноту, що їм уже було не страшно, і що вони на той час пізнали вже достатньо багато, аби знати, як зробити один одному приємно, бо це, безперечно, є найголовнішим – бути щасливим у ліжку з людиною, яку ти кохаєш і яка кохає тебе, тому певний час Фергюсон носив у собі відчуття, що таки дійсно – кинувшись в обійми Джиму та Емі, він розгадав таємницю всесвіту.

Звісно, так не могло тривати довго, велике кохання невдовзі треба було відкласти убік або навіть забути назавжди, бо Емі на цілий рік випереджала його в школі і восени мала поїхати навчатися до Вісконсінського університету, не до ближнього Барнарду, як вона спершу планувала, а до далекої американської тундри, бо Емі, після довгих тижнів болісного самокопання, вирішила, що має поїхати від матері якомога далі. Фергюсон благав її не їхати туди, реально став навколішки й вмовляв, але заплакана Емі сказала, що не має вибору, бо в Нью-Йорку їй буде дихати нічим з-за матері, яка безперервно втручалася в її життя, тому хоч як би сильно не кохала вона свого любого Арчі, вона мусить їхати, мусить боротися за своє життя, мусить просто взяти й поїхати, нікому не дозволяючи відмовити її від цього. Та розмова стала початком кінця, першою стадією демонтажу того ідеального світу, який вони для себе створили, і через те, що наступного дня починався уїк-енд, на який Емі збиралася – бо давно планувала – поїхати в гості до свого брата в Кембридж, Фергюсон того квітневого п’ятничного вечора опинився сам-один в Нью-Йорку, і він, який з часу похорон старого скандаліста не випив ані краплини алкоголю і жодного разу не побував на непристойних вечірках, взяв та й пішов на одну з тих непристойних вечірок і упився до такого ступору, що проспав шкільний екзамен, який мав початися в понеділок рівно о дев’ятій ранку.

Цей екзамен можна було здати восени, але матір з Гілом дуже розсердилися на нього через таку безвідповідальність, і хоча Фергюсон не міг винуватити їх за гнів, спричинений його неспроможністю прийти на екзамен, цей гнів все одно вжалив його, вжалив значно сильніше, аніж мав би, і вперше в житті Фергюсон почав усвідомлювати, наскільки вразливим він був, наскільки важко було йому вибратися навіть з найменшого конфлікту, особливо з конфліктів, спричинених власними вадами й дурощами, бо річ була в тім, що він потребував любові, любові більшої, аніж потребували інші люди, потребував любові абсолютної й безоглядної кожну хвилину свого життя, йому треба було, щоби його любили навіть тоді, коли він робив речі, які унеможливлювали любов до нього, особливо коли здоровий глузд вимагав не любити його, і, на відміну від Емі, яка відштовхувала матір від себе, Фергюсон ніколи не відпускав матір від себе, свою матір, яка не заважала йому дихати, і чия любов була для нього джерелом всього життя, тому для нього бачити, як вона хмуриться на нього або через нього засмучується було все одно, що куля у серце.

Кінець настав на початку літа. Не восени, коли Емі мала їхати до Вісконсіна, а на початку липня, коли вона вирушила в двомісячний турпохід Європою з однією зі своїх подруг, іще одною дівчиною-вундеркіндом на ім’я Моллі Дівайн, яка також навчалася в школі Хантера. Пізніше того ж тижня Фергюсон подався до Вермонту. Матір та вітчим задовольнили його бажання послідувати прикладу Емі й взяти участь