Читати книгу - "Девід Копперфілд"

Все! У листі до міс Мілз я гірко процитував ці речення. Все, що мені слід зробити, — писав я, з понурим сарказмом, — це забути Дору! Це було все, але що це було! Я просив міс Мілз побачитися зі мною того ж вечора. Якщо це не можна зробити за згодою містера Мілза, то я просив таємного побачення на кухні. Я повідомив її, що розум мій захитався, і що лише вона, міс Мілз, може врятувати мене. Я підписався «ваш спантеличений»; і перечитуючи цей твір перед тим, як відправити його з посильним, не міг утриматися від думки, що лист написаний трохи в стилі містера Мікоубера.

Проте лист я надіслав. Увечері я пішов на вулицю, де жила міс Мілз, і почав там походжати, аж доки служниця міс Мілз потайки не покликала мене, щоб провести чорним ходом на кухню. Тепер я маю підстави гадати, що не було ніяких інших причин проводити мене до вітальні не через головні двері, крім любові міс Мілз до всього романтичного і таємничого.

У кухні я дав волю своєму розпачу. Я прийшов туди, щоб показати себе смішним і добре спромігся зробити це. Міс Мілз отримала коротку записку від Дори; моя кохана повідомляла, що все викрито і додавала: «О, благаю, приходь до мене, прошу тебе!» Але міс Мілз, маючи сумніви, що її поява бажана для вищої влади в домі, не пішла. Таким чином, ніч застукала нас у пустелі Сахара.

Міс Мілз була надзвичайно красномовна і любила давати волю своїй балакучості. Хоч вона й плакала разом зі мною, але я не міг утриматися від думки, що наше лихо дарує їй безліч приємних хвилин. Вона, так би мовити, плекала нашу біду і роздмухувала її. Глибоке провалля, зазначила вона, розкрилося між Дорою і мною, і тільки любов може перекинути через нього веселку надії. Любов мусить страждати в цій долині скорботи; зав­жди так було, зав­жди так буде. Але — нічого! Повиті павутинням серця нарешті вирвуться на волю, і тоді любов помститься.

То була невелика втіха, але міс Мілз не хотіла заохочувати безпідставними надіями. Ще більше розчулившись, сказав я їй, що вона — справжній друг. Ми вирішили, що вранці вона насамперед поїде до Дори і знайде якийсь спосіб запевнити її — поглядами чи словами — у моїй відданості і моєму горі. Ми розійшлися, пригнічені смутком; і думаю, що того вечора міс Мілз повністю задовольнила свої романтичні схильності.

Прийшовши додому, я розповів усе моїй бабусі; незважаючи на всі її ніжні слова, я ліг спати в цілковитому розпачі. У розпачі прокинувся я, у розпачі вийшов на вулицю. То був суботній ранок, коли ми з доктором не працювали, і я пішов прямо до палати.

Підійшовши до дверей, я дуже здивувався: розсильні стояли на вулиці, розмовляючи, і з півдюжини роззяв дивилося на зачинені вікна. Я прискорив кроки, пройшов через юрбу і поспішно ввійшов до контори.

Всі клерки були там, але ніхто з них не працював. Старий Тіффі, мабуть уперше за все своє життя, сидів на чиємусь чужому стільці і не повісив капелюха на свій звичайний цвяшок.

— Це жахливе нещастя, містере Копперфілд, — сказав він, коли я увійшов.

— Що таке? — вигукнув я. — У чому річ?

— Хіба ж ви не знаєте? — загукали Тіффі та інші клерки, оточивши мене.

— Ні! — відповів я, блукаючи поглядом по їхніх обличчях.

— Містер Спенлоу, — сказав Тіффі.

— Що з ним?

— Помер.

Мені здалося, що контора пішла ходором; але то захитався я, і один з клерків підхопив мене. Мене посадили на стілець, розстібнули мені комір і принесли води. Не знаю, скільки часу тривало це.

— Помер? — перепитав я.

— Вчора він пообідав у місті, поїхав додому, сам правлячи кіньми, — сказав Тіффі. — Свого кучера він відіслав диліжансом — він це частенько робив, як ви знаєте...

— Ну?

— Фаетон прибув додому без нього. Коні зупинилися перед стайнею. Слуга вийшов з ліхтарем. В екіпажі — нікого.

— Коні понесли?

— Вони не були заморені, — сказав Тіффі, натягаючи окуляри, — втомлені не більше, як пояснили мені, ніж за звичайної швидкості. Віжки розірвалися, але вони тяглися по землі. Негайно весь дім був на ногах, і троє людей вийшло на шлях. Його знайшли за милю від дому.

— Більше ніж за милю, містере Тіффі, — втрутився один з молодих клерків.

— Справді? Здається, ви маєте рацію, — погодився Тіффі. — Більше ніж за милю — неподалік від церкви. Він лежав горілиць край дороги. Чи він випав під час приступу, чи вийшов з екіпажа, почуваючи себе погано перед приступом — ніхто не знає. Не можна було навіть встановити, чи знайшли його вже мертвим, хоча цілком ясно, що він був уже непритомний. Лікаря привезли швидко, але вже марно.

Не можу й змалювати моїх почуттів після цієї звістки. Враження від такого раптового нещастя, що трапилося з тим, з ким, з усією до нього повагою, я був у суперечці... незвично порожній його кабінет, де крісло та стіл немовби чекають на нього, і незакінчений діловий папір скидається на привида... якась неможливість звикнути до його відсутності в палаті та відчуття, що ось-ось відчиняться двері, і він увійде... шепіт і спокій у палаті, жадібна цікавість наших службовців, балачки сторонніх — це легко може уявити кожний. Але іншу річ значно важче змалювати: у глибині своєї душі я ревнував навіть до Смерті. Я заздрив їй, бо вона була причиною її суму. Я відчував, що її сила виштовхне мене з думок Дори. Я непокоївся, думаючи, як вона плаче перед іншими, і як інші втішають її. І в мене з’явився божевільний намір прогнати від неї всіх і залишитися самому з Дорою в найменш вчасну годину.

Мені здається, що такі почуття можуть бути знайомі й іншим. Стривожений і засмучений, подався я ввечері до Норвуда. Там я довідався від одного зі слуг, що міс Мілз біля Дори. Тоді я повернувся, написав до міс Мілз листа і попросив мою бабусю своєю рукою написати адресу на конверті. Я оплакував передчасну смерть містера Спенлоу. Щиро. Я благав міс Мілз сказати Дорі, якщо Дора спроможна вислухати це, що батько її розмовляв зі мною милостиво і розсудливо; що він ані словом не дорікав їй. Я знаю, що зробив це з егоїстичних міркувань — аби вимовили перед нею моє ім'я; але я намагався сам собі повірити, що це було актом справедливості до пам'яті її батька. І, мабуть, я повірив.

Моя бабуся одержала наступного дня кілька рядків у відповідь.

Конверт був адресований до неї, але всередині лежала записка до мене. Дора була приголомшена горем; і коли її подруга спитала, чи не передати мені щось, вона одне кричала: «О, любий тату! О, бідолашний тату!» Але вона не сказала «ні», і я втішався цим.

За кілька днів прийшов до контори містер Джоркінс, який перебував у Норвуді, відколи трапилося нещастя. Вони