Читати книгу - "Ігри в помсту, Світлана Бонд"

104

Активно велося розслідування смерті Єгора, і вже на ранок у поліції було достатньо інформації, щоб зробити висновки. Батько Мирослави, який працював у тому ж відділенні, викликав її до себе. Чув про те, що трапилося, тільки дізнався не від доньки, а від колег, які обговорювали її розбитий стан. З Мирославою вони були не дуже близькі, бо багато років тому батько покинув їх, і хоч це не заважало йому піклуватися про дітей, для Мирослави він завжди залишався чужою людиною.

Сама б вона нізащо до нього не прийшла, але, враховуючи ситуацію, довелося. В кабінеті було ще кілька людей, які перебирали папери й не втручалися, пока батько вмикав запис із камер.

Мирослава примружилася. Серце ледь не зупинилося, спостерігаючи, як Єгор, не дивлячись навколо, біжить через дорогу, і тут на нього вилітає машина. Дівчина заплющила очі, не в її силах бачити, як коханий прослизнув по асфальту, роздряпавши обличчя майже до черепа.

Від безсилля Мирослава сіла. Боліло все тіло, кожен сантиметр, особливо очі - віддавали гострими болями. Голос настільки охрип, що вона насилу говорила й могла тільки шепотіти.

- Куди він так біг, що на дорогу не дивився? - запитав батько, не бажаючи чути відповідь.

Мирослава знала, куди й до кого. Її обличчя перекосилося від болю, вона відчула смак крові на губах, коли несвідомо прикусила їх, стримуючи крик і бажання рознести кабінет.

- Хто був за кермом? - прошепотіла Міра.

- Синок нашого мера. На нього вже заяву кинули, але не думаю, що з цього щось вийде. Почекаємо.

- Гаразд, - вона встала зі стільця і попрямувала до дверей. - Завтра похорон. На вас чекати?

- Звісно, - батько підійшов до неї. - Ми з мамою будемо поруч. Тільки прошу не афішувати цей випадок. Люди виставлять винним його, посиплеться зайвий негатив, а воно нам не треба.

- Ясно, ти теж продався меру, - знизала плечима Мирослава і вийшла.

Тут вона мала рацію. Батько жодного хабаря не пропустить - будь-кого відпустить за пристойну суму.

До гуртожитку Мирослава не поспішала. Спершу зазирнула у квартиру Єгора, яку скоро мали зайняти його родичі. Поки в неї була можливість побути на самоті й нікого не бачити, вона користувалася моментом. Потрапивши до квартири, зачинила двері й знову закричала. Від люті й розпачу, що переповнювали її серце, уже постраждала половина квартири - порвані простирадла, розбитий посуд і пляшки, осколки яких блищали на підлозі, як маленькі зірки, покриті її кров’ю. Вона різала себе, не замислюючись. Гострі осколки впивалися в ноги, залишаючи тонкі, яскраво-червоні сліди. Рука, яку вона піднесла до шиї, завмерла в нерішучості.

Почувся дзвінок телефону, що раптово прорізав її хворобливий транс.

- Так?

- Коротше, донечко, справу зам'яли, - говорив батько. - Тому що твій Єгор був у дуже п'яному стані, там знайшовся ще один запис з інших камер. Ти ж сама бачила, як він вибіг на дорогу, не дивлячись. Це не вина водія. А син мера просто обійшовся штрафом.

Її очі наповнилися гнівом, що палав зсередини, роз'їдаючи душу.

- Так ви оцінюєте людське життя?! - голос зірвався на хрипкий крик.

- Міро, так вирішили всі... Єгор сам винен.

Вона відключилася.

- І та, через кого він вибіг на дорогу, - Мирослава кинула телефон, і він з дзвінким ударом розбився об стіну.

Зате ніхто більше не потурбує - тиша стала рятівною оболонкою, що відділяла її від решти світу. Мирослава повільно опустилася на підлогу, коліна зіткнулися з холодним кахлем, і вона, схиливши голову, закричала:

- Ненавиджу тебе, Лєро! Ненавиджу! Здохни! Здохніть ви всі!

Сльози текли безупинно, затуманюючи зір. Вона майже наосліп дійшла до ванної, витягнула звідти лезо і, не вагаючись, провела ним по шкірі. Руки різати нині не модно - звичайна показуха. А ось ноги, чим вище, тим краще, і непомітно. Вона наносила собі порізи один за одним і не могла зупинитися. Вся підлога була в крові, це приносило незвичайне задоволення. Вона сміялася, кричала і знову сміялася. Різала все: ноги, руки, живіт, груди. Тіло неприємно щипало, але це привело її до тями.

Мирослава підійшла до дзеркала, глянула на себе у весь зріст і жахнулася. На що вона перетворилася всього за добу? Ще вчора обіймалася з Єгором, планувала щасливе майбутнє, а зараз цього майбутнього просто немає. Вона стояла в крові й не могла відвести очей від свого тіла. Воно було все порізане. Не глибоко, але багато.

Вперше Мирослава змогла адекватно оцінити ситуацію. Вона ж не думала вмирати, бо завжди вважала, що це доля слабких. Сильний переживе все. А виявляється, вона ніколи сильною не була. І такою, як раніше, вже не стане. Все змінилося.

Міра стала під крижаний душ, що змушував її тіло здригатися від холоду та болю. Вона кричала, поки вода змивала кров, але разом із нею не змивалися страждання.

Коли Мирослава відчула, що ноги не тримають її, вона вибралася з душу й пішла за бинтом, залишаючи криваві сліди ступень на плитці. Перев'язала ноги, руки, живіт, приліпила пластир до шиї та побігла до шафи. Узяла светр зі штанами й одягнулася.

- Так краще, - прокоментувала вона, дивлячись у дзеркало.