Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А"

Даґні відвернулась, намагаючись приховати вираз свого обличчя: вона знала, чим був цей пил ще кілька хвилин тому. «Не намагайтеся відчинити цих дверей», — сказав він їй біля входу до електростанції Атлантиди. «Якщо спробуєте їх зламати, механізми всередині розпадуться на порох ще до того, як двері відчиняться». Не намагайтеся відчинити цих дверей — думала вона, знаючи, що ця фраза тотожна застереженню: не намагайтеся силувати розум.

Чоловіки мовчки позадкували до входу і невпевнено зупинились у різних кутках піддашшя, ніби викинуті припливом.

— Ну, — сказав Ґолт, тягнучись по пальто і повертаючись до ватажка. — Ходімо.

Три поверхи готелю «Вейн-Фолкленд» евакуювали і перетворили на військовий табір. Охоронці з автоматами стояли на кожному повороті довгих коридорів, устелених м’якими килимами. Вартові з багнетами чатували на майданчиках перед пожежними сходами. Двері ліфта на п’ятдесят дев’ятому, шістдесятому і шістдесят першому поверхах було заблоковано. Дістатись туди можна було тільки через єдиний вхід і єдиний ліфт. Їх охороняли солдати у повному бойовому спорядженні. У вестибюлях, ресторанах і магазинах першого поверху тинялися характерні на вигляд люди: вони були одягнуті в надто дорогий і надто новий одяг, що мав би імітувати звичних гостей готелю, але видовище мало не надто переконливий вигляд, бо костюми незграбно сиділи на кремезних фігурах, до того ж з-під тканини випирали предмети, яких у бізнесменів просто не може бути, — зброя. Групи охоронців з автоматами стояли при кожному вході і виході з готелю, як і біля стратегічних вікон, що виходили на прилеглі вулиці.

В середині табору, на шістдесятому поверсі, у «королівському» номері готелю «Вейн-Фолкленд», серед атласних драпувань, кришталевих канделябрів і ліпнини, в оббитому парчею м’якому кріслі сидів Джон Ґолт у широких штанах і сорочці. Одну ногу він поклав на оксамитовий пуф, руки схрестив за головою. Дивився на стелю.

У цій позі його і застав містер Томсон, коли четверо охоронців, які стояли за дверима королівського номера з четвертої ранку, об одинадцятій відчинили їх, впустили Томсона, і знову замкнули.

Містер Томсон відчув певний неспокій, коли замок у дверях позаду нього клацнув, відрізавши шлях до відступу, і він залишився наодинці з ув’язненим. Але він пригадав заголовки в газетах і голоси дикторів на радіо, які ще від світанку повідомляли всій країні: «Джона Ґолта знайшли! Джон Ґолт у Нью-Йорку! Джон Ґолт приєднався до народної справи! Джон Ґолт проводить нараду з державними лідерами, працюючи над швидким розв’язанням усіх наших проблем!» Пригадавши це все, Томсон змусив себе повірити, що це правда.

— Так-так-так! — бадьоро промовив він, наближаючись до крісла. — Отже, це ви наш молодий колега, який створив усі ці труднощі… Ох, — раптом вирвалось у нього, коли він наблизився і зазирнув у темно-зелені очі, які пильно за ним стежили. — Ну… Я несказанно радий нашій зустрічі, містере Ґолт, несказанно радий. — І додав:

— Я — містер Томсон, як ви знаєте.

— Вітаю, — сказав Ґолт.

Містер Томсон звалився у крісло. Безцеремонністю цього жесту він намагався надати зустрічі невимушеності.

— Не думайте, що вас заарештовано чи щось таке, — він обвів рукою кімнату. — Це не в’язниця, як ви бачите. Погляньте, як добре ми до вас ставимося. Ви — важлива особа, дуже важлива особа, — і ми про це знаємо.

Почувайтеся, як удома. Просіть будь-чого. Хто вас не послухається, того викину геть. А якщо вам не сподобається котрийсь із тих хлопців за дверима, тільки скажіть — ми відразу його замінимо.

Він очікувально замовк, але відповіді не отримав.

— Єдина причина, з якої ми вас сюди покликали — бажання з вами поспілкуватися. Ми цього б не робили, але ви не залишили нам вибору. Продовжували ховатись. А ми просто хотіли сказати вам, що ви неправильно нас зрозуміли.

Він розвів руками, піднявши догори долоні й чарівно всміхнувся. Ґолт мовчки за ним спостерігав.

— Яку промову ви виголосили! Ви оратор! Ви дещо зробили для країни — не знаю, що саме і навіщо, але таки якось вплинули. Здається, люди й собі захотіли мати те, що маєте ви. Але ви вирішили, що ми проти цього? Ось у цьому ваша помилка. Ми не проти. Особисто я думаю, що у вашій промові було чимало справді слушних зауважень. Так, сер, така моя думка. Звісно, я не погоджуюсь із кожним вашим словом, — але що за чорт, ви ж не хочете, щоб ми погоджувались абсолютно з усім, правда? Розмаїття поглядів — у цьому й полягають кінні перегони. Я завжди готовий змінити свою думку. Я відкритий до будь-яких аргументів.

Він вичікувально схилився вперед, але відповіді знову не отримав.

— Світ занурився просто в якесь пекло. Все, як ви казали. Тут я з вами погоджуюсь. У нас є точка дотику. Можемо з цього розпочати. З цим треба щось робити. Все, чого я хотів… Слухайте, — несподівано закричав він, — чому ви не дозволяєте з вами поговорити?

— Я з вами розмовляю.

— Я… ну… ви розумієте, про що я.

— Цілком.

— Ну і? Що ви мені на це?

— Нічого.

— Га?

— Нічого.

— Ох, та перестаньте ж!

— Я не шукав розмови з вами.

— Але… Але ж послухайте! Ми повинні все обговорити!

— Я не маю що з вами обговорювати.

— Послухайте, — після паузи мовив містер Томсон, — ви — людина дії. Практична людина. Боже, та ви ж практична людина! Якщо я не у всьому вас розумію, то щодо цього — цілком певен. Хіба ні?

— Чи я практичний? Так.

— Я теж. Ми можемо говорити відверто. Можемо розкрити всі карти. Хоч би яка була ваша мета, я пропоную вам угоду.

— Я завжди відкритий до угод.

— Я так і знав! — тріумфально вигукнув містер Томсон і гепнув кулаком по власному коліну. — Я їм так і казав, усім цим дурнуватим мудрагелям-теоретикам, усім цим веслі!

— Я завжди відкритий до угод, якщо хтось може запропонувати мені те, що мене зацікавить.

Містер Томсон і сам не зрозумів, що змусило його завагатися, перш ніж він сказав:

— То висувайте свої вимоги, братіку! Висувайте вимоги!

— А що ви можете мені запропонувати?

— Та що завгодно.

— Наприклад?

— Що скажете. Ви чули наші звернення до вас на коротких хвилях?

— Так.

— Ми ж