Читати книгу - "Будденброки"

Герду Будденброк і молодого дивакуватого офіцера, звичайно, зблизила музика. Пан фон Трота грав на піаніно, на скрипці, альті, віолончелі і флейті — на всіх досконало, — і часто сенатор наперед дізнавався про його відвідини, бо з вікна свого кабінету бачив служника фон Троти, що ніс на плечах футляр з інструментом і зникав у його будинку… Тоді Томас Будденброк сидів за столом і чекав, поки й сам лейтенант, приятель його дружини, зайде в будинок і в салоні над ним здіймуться хвилі звуків, що співатимуть, голоситимуть, у нелюдському захваті рватимуться вгору, немов судомно складені в палкій молитві руки, а після, того шаленого, нестямного екстазу перейдуть у хлипання і знеможено западуть у ніч і мовчанку. Нехай би гриміли й ревли, нехай би плакали й зойкали, нехай би, пінячись, набігали один на одного, спліталися й прибирали яких завгодно неприродних форм! Найгіршою, найдужчою мукою була тиша, що потім западала нагорі, в салоні, і тривала довго-предовго; надто вона була глибока й мертва, щоб не будити крижаного жаху. Жодна мостина не рипіла в нього над головою, жоден стілець не рухався; стояла нещира, облудна, німотна тиша… Тоді Томас Будденброк так тривожився, що часом аж стогнав.

Чого ж він боявся? Люди знову помітили, як пан фон Трота заходив у його будинок, і він дивився на цю картину їхніми очима, так, як вони її собі уявляли: бачив себе, постарілого, підупалого чоловіка, що сидить у конторі біля вікна, коли нагорі йот красуня дружина музичить із своїм кавалером, і не тільки музичить… Атож, саме так уявляли собі люди те, що відбувалося в його домі, він знав це. Але знав також, що слово «кавалер», власне, зовсім не пасує до пана фон Троти. Ох, він був би майже щасливий, якби мав підстави так називати його. Якби міг гордувати ним, як легковажним, дурним шалихвостом, що з звичайною хлоп’ячою зарозумілістю грається в мистецтво і цим здобуває собі жіночі серця. Він усяко пробував зробити з нього таку постать. Тільки задля цього збуджував у собі інстинкти предків: неприязну недовіру осілих, ощадливих купців до жадібної на пригоди, легковажної касти військових. Подумки, та й не тільки подумки, сенатор весь час підкреслено й трохи презирливо називав фон Троту лейтенантом, аж надто відчуваючи, що цей титул найменше личить тому юнакові…

Чого ж боявся Томас Будденброк?.. Нічого… Нічого певного. Ох, якби треба було остерігатися чогось реального, простого, брутального! Він заздрив стороннім людям, які так просто дивилися на цю справу. Та сам він, коли отак сидів, підперши голову руками й болісно дослухаючись до кожного звуку, сам він дуже добре знав, що «зрада», «порушення подружньої вірності» — не ті слова, які б могли точно визначити співучу, бездонну тишу нагорі.

Часом, коли він поглядав на сірі дахи будинків за вікном і на перехожих на вулиці, коли очі його спинялися на ювілейному подарунку — портретах предків, коли вія думав про історію своєї родини, то казав собі, що це вже кінець усьому, що для цілковитого краху тільки цього ще й бракувало. Так, бракувало ще, щоб його особа стала посміховиськом, а родинне життя було в усіх на язиці… Але ця думка майже заспокоювала його, бо здавалась йому простою, ясною, здоровою, сповненою глузду і змісту порівняно з роздумами над тією ганебною загадкою, таємничим скандалом там, нагорі.

Він не витримував тієї муки, відсував крісло, виходив з контори і підіймався нагору. Куди ж йому податися? До салону? Невимушено й трохи зверхньо привітатися з паном фон Тротою, запросити його на вечерю і, як уже бувало кілька разів, почути відмову? Бо ж найгірше було те, що лейтенант весь час його уникав, відмагався майже від усіх офіційних запрошень і волів приходити особисто до пані Будденброк, сидіти з нею віч-на-віч…

Перечекати? Десь, скажімо, в кімнаті для курців, перечекати, поки він піде, і тоді стати перед Гердою, порозмовляти з нею, змусити її говорити? Але Герду не змусиш говорити і не порозмовляєш з нею. Та й про що? Їхній зв’язок грунтувався на взаємному розумінні, пошані й довір’ї. Не треба виставляти себе на глум ще й перед нею. Удавати з себе ревнивого — значить погодитись, що люди мають слушність, викликати скандал, розголосити його… А чи ж він ревнував? До кого? До чого? Ох, зовсім не те! Ревність — сильне почуття, воно штовхає на якусь дію, може, хибну, шалену, але та дія захоплює тебе й приносить полегкість. А він… ох ні, він відчуває не ревність, а тільки страх, болісний, гнітючий страх…

Сенатор підіймався до своєї прибиральні, витирав чоло одеколоном і знов спускався на другий поверх з твердим наміром будь-що порушити мовчанку в салоні. Та коли він уже брався за чорну, з позолотою клямку білих дверей, там раптом здіймалась буря звуків.

І він відступав, спускався службовими сходами вниз, ішов вестибюлем і прохолодним подвір’ям у садок, знову вертався, спинявсь на хвильку то перед набитим ведмедем, то на завороті парадних сходів, перед акваріумом з золотими рибками, і ніде не міг заспокоїтись, усе вичікував, дослухався, пригнічений соромом і горем, гнаний страхом перед таємним і відвертим скандалом…

Одного разу, такої от хвилини, коли сенатор стояв на третьому поверсі, схилившись на поруччя, і дивився вниз, на освітлені сходи, де залягала тиша, малий Йоганн вийшов із своєї кімнати і східцями «балкона» спустився в коридор. Він мав якусь справу до Іди Юнгман. Тримаючи книжку під пахвою, не підводячи очей, він уже хотів, тихо привітавшись, поминути батька, але сенатор озвався до нього?

— Ну, Ганно, що ти поробляєш?

— Готую уроки, тату. А це йду до Іди, хочу прочитати їй свій переклад…

— І як ідуть уроки? Що тобі задано?

Ганно, й далі не підводячи очей, але намагаючись говорити чітко, ясно і впевнено, ковтнув слину і сказав:

— Нам задано перекласти розділ з Непота, переписати начисто рахунок, вивчити правило з французької граматики, річки Північної Америки… виправити твір…

Він замовк, засмучений тим, що не вставив «і» перед словами «виправити твір» і не знизив