Читати книгу - "Будденброки"

— Більше нічого, — додав він якомога твердіше, але не глянув на батька.

Та батько начебто не звернув на це уваги і взагалі, мабуть, не слухав його відповіді. Він тримав Ганно за вільну руку, неуважно, неквапом обмацував ніжні суглоби и мовчав.

І раптом Ганно почув таке, що аж ніяк не стосувалося до розмови: тихий, несміливий, тремтячий, майже благальний голос, якого він ніколи ще не чув. І все ж то був батьків голос:

— А лейтенант уже дві години сидить у мами, Ганно…

І ти ба — на звук того голосу малий Йоганн звів свої золотаво-карі очі — великі, ясні, повні любові, — і глянув, як ніколи досі, просто батькові в обличчя, в те обличчя з почервонілими повіками під русявими бровами, з блідими, трохи одутлими щоками, впоперек яких стирчали витягнені щипцями вуса. Бозна, скільки він зрозумів. Одне тільки можна сказати напевне: вони обидва відчули, що тієї миті, коли їхні погляди зустрілися, між ними зникла всяка відчуженість, холод, усяка скутість і непорозуміння, що Томас Будденброк тепер і надалі, коли йтиметься це про енергію, діловитість і бадьорість, а про страх і терпіння, може твердо покладатися на синову довіру й любов.

Сенатор не помітив цього, не захотів помітити. На ту пору він суворіше, ніж будь-коли, вводив Ганно в практичне життя, готуючи його до майбутньої діяльності, перевіряв його розумові здібності, вимагав рішучих доказів, що хлопцеві подобається його майбутній фах, і впадав у гнів від кожного вияву опору і байдужості… Бо Томас Будденброк, маючи сорок вісім років, дійшов висновку, що дні його пораховані, і почав призвичаюватись до думки про близьку смерть.

Його здоров’я погіршало. Віл погано спав, не мав апетиту, мерз, як завжди, в голові йому наморочилось, тож доводилось часто звертатися по пораду до доктора Ланггальса. Але він не міг примусити себе дотримуватись тих порад. Не вистачало сили волі, підірваної роками невдач у торгівлі і психічним виснаженням. Він почав довго спати вранці, хоч щовечора сердито вирішував устати зарані, щоб, як радив лікар, прогулятися перед чаєм. Та на такі прогулянки він ходив усього двічі або тричі… І так з усім. Постійне напруження волі без жодних наслідків і без ніякого вдоволення підривало його самоповагу і вкидало в розпач. Він не міг відмовитись від приємного запаморочення, яке йому давали тоненькі, міцні російські цигарки, що їх він з ранньої молодості безліч викурював кожного дня. Він так і сказав докторові Ланггальсу:

— Бачите, докторе, ваш обов’язок — заборонити мені курити… Дуже легкий і приємний обов’язок! А дотримуватись заборони — це вже моя справа, вам тільки лишається наглядати за мною… Атож, ми обидва дбаємо про моє здоров’я, але ж ролі наші розділені так несправедливо, майже вся робота припадає мені! Не смійтеся… Я не жартую… Робити все самому так страшенно тяжко… Отже, я закурю. Хочете?

І він простяг лікареві свого тульського портсигара.

Сенатор підупадав на силі; міцнішало в ньому тільки переконання, що довго так тривати не може і треба сподіватися кінця. Його посідали дивні передчуття. Кілька разів за столом йому здавалося, що він уже не сидить з родиною, а бачить її тільки з якоїсь імлистої далини… «Я помру», — думав сенатор. Він знов кликав до себе Ганно й казав йому:

— Я можу померти раніше, ніж ми собі думаємо, сину мій. І ти мусиш стати на моє місце! Я також рано почав працювати… Зрозумій, що твоя байдужість мучить мене! Чи ти вже вирішив?.. «Так» — це не відповідь, зовсім не відповідь! Я питаю, чи ти вирішив узятися до роботи сміливо, радісно… Чи тобі здається, що ти маєш досить грошей і можеш не працювати? Ти нічого не маєш, вірніше, маєш жалюгідно мало і мусиш покладатися на самого себе! Коли ти хочеш жити, та ще й добре жити, то повинен працювати, гірко й тяжко працювати, ще тяжче за мене…

Та не тільки турбота про майбутнє сина і фірми завдавала сенаторові такої, муки. Щось інше, нове, найшло на нього, опанувало його мозок, розбурхало змучені думки… А саме: відколи земний кінець перестав бути для нього далекою теоретичною, а тому й не дуже важливою неминучістю, а зробився чимось близьким, осяжним, що вимагало безпосередньої практичної підготовки, Томас Будденброк почав заглиблюватися в себе, досліджувати, як від ставиться до смерті й до неземних справ… І, тільки-но зробивши першу таку спробу, він виявив, яка безнадійно недозріла і непідготовлена до смерті його душа.

Догматична віра, мрійливе християнство, яке його батько вмів поєднувати з практичним купецьким розумом і яке потім перейняла його мати, завжди було сенаторові чуже. До початку й кінця речей він ціле життя ставився швидше зі світським скептицизмом свого діда; але, бувши людиною з глибшими запитами, гнучкішим розумом і з нахилом до метафізики, він не вдовольнився зручною поверховістю старого Йоганна Будденброка і уявлення вічності і безсмертя розумів історично, кажучи собі, що він жив у своїх предках і житиме далі в нащадках. Це не тільки відповідало його родовому інстинктові, патриціанській самосвідомості й пієтетові до історії родини, але й додавало йому сили в практичній діяльності, підтримувало й зміцнювало його марнославство, весь його спосіб життя, А тепер, перед всевидющим оком близької смерті, усе те завалилося, впало, нездатне бодай на годину заспокоїти його, дати йому певність, що він готовий до кінця.

Хоч Томас Будденброк ціле життя кокетував своєю прихильністю до католицтва, а все ж у ньому жило поважне, глибоке, суворе аж до самокатування, невблаганне почуття відповідальності, властиве щирому, ревному протестантові. Ні, перед лицем найвищого й найостаннішого не існувало ніякої допомоги зовні, ніякого посередництва, відпущення гріхів, забуття й розради! Поки не пізно, треба самому, власними силами, тяжкою і пильною працею розплутати ту загадку й приготувати себе або ж відійти з цього світу в розпачі… І Томас Будденброк розчаровано й безнадійно відвернувся від свого єдиного сина, в якому сподівався жити далі, молодий і дужий, і почав поспіхом, стривожено шукати правди, що десь повинна була існувати для нього…

Було літо 1874 року. Срібно-білі купчасті хмарки пливли по темній блакиті неба над вишуканою симетрією садка; в гіллі горіха, ніби питаючи про щось одна одну, перегукувалися пташки, фонтан хлюпотів у віночку високих синіх півників, якими він був обсаджений; а запах бузку змішувався, на жаль, з духом маляси, що його теплий вітерець доносив від поближньої цукроварні. На подив службовців, сенатор тепер часто