Читати книгу - "Вибрані твори"

Дуже непокоїлося серце в Григорія. Найбільш гнітило не наближення фронту, а чуття невідомості: як він зустріне ворога, як вступить у бій, як буде воювати.

Оте «як», нерозгадане, важке, давило тягарем, навіть часом зупиняло подих. Ні, він не боягуз, за чужою спиною не ховатиметься — битися буде не гірше за інших. Бомбардування не лякало його; не лякав і обстріл з кулеметів — лежав на землі коло сорокоп'ятчиків і вперто стріляв у небо, в якому і зараз сновигали кощаві злобні «мессери». Але як він вперше стрінеться віч-на-віч з отим фашистом, що схотів затиснути очі всьому світу?

Григорій попав зв'язківцем у гаубично-артилерійський полк.

Начальник штабу, широкочолий, уже в літах, капітан Железняков направив його з наводчиком Петром Федоренком у третю батарею першого дивізіону. Петляючи лісом, поміж щілинами і дзотами, прислухаючись до тріскотні мінометів, вони довго розшукували район огневих позицій третьої батареї. Дорогою Григорій встиг узнати від балакучого Федоренка найцікавіші події його життя і погляди на війну.

— Чоловік тоді правильний, коли своє місце знаходить на землі. Дивись, інший і не дурний, і учений, а все в нього через пень-колоду виходить, бо свого не найшов. А моя точка — машини всякі. Люблю їх, як душу. Привозять тобі мертве залізо, а ти біля нього покрутишся, замурзаєшся, як чорт у пеклі, вилаєшся не раз, а потім і любуєшся — пішла твоя машина на люди, як молодиця на весілля, тільки покручує собі, — і Федоренко добавив таке порівняння, що Григорій довго беззвучно сміявся, зупинившись посеред лісу.

— Ти, видно, бабій добрий. У тебе й слівця такі.

— Ні, жінки мене не люблять, — серйозно відповів. — Бо і я, правда, більше машинами, чим їхнім братом, інтересуюсь, — і чогось зітхнув. — Да, а воювати нам з тобою кріпко доведеться. Ти щось коло своїх телефонів тямиш, чи який там біс?

— Тямлю.

— Це добре, — похвалив Федоренко. — Кожен чоловік небагато, а дві професії повинен знати: військову і невійськову.

А то інше боже теля і стрельнути з гвинтівки по-людськи не вміє. Чи, може, і ти не вмієш?

— Ні, трохи умію.

— Це добре. Ордена за що отримав?

— За урожай.

— Хай не останній буде.

— Спасибі.

— І я за машини теж такий, як у тебе, заробив.

— Чому ж не носиш?

— Ні, є при собі. В кишені. Не хочу, щоб усі бачили — полегкість почнуть всяку давати. — І не можна розібрати, чи серйозно, чи насмішкувато він говорить.

— Да, — не знає, що відповісти Григорій, дивлячись-на ширококосте обличчя Федоренка з лукавими блищиками в карих очах.

— Так от, давай будемо дружити, — простягає рубцювату, чорну від заліза І мазуту, руку. — На війні дружба — запорука перемоги, — вже говорить цілком серйозно.

Нарешті вони знаходять свого командира батареї, молодого невеличкого лейтенанта Тура, який щойно повернувся з спостережного пункту.

— Навідник? — зрадів Тур. — Це у нас дефіцитна спеціальність. Свою справу знаєш?

— Знаю, товаришу лейтенанте. На Халкін-голі лупив чортів, аж чорти сипались.

— Повоюєм! — щиро тисне руку лейтенант, — Сержанте Лавриненко!

Проворний сержант підбігає до лейтенанта. Велика, прим'ята осколками каска перегойдується на його голові. І Шевчик зразу ж з великою повагою слідкує за кожним рухом сержанта.

— Це командир першої гармати. Будеш у нього навідником.

Федоренко молодцювате віддає честь, і Григорій помічає, як втомлене обличчя лейтенанта освітлюється схвальною усмішкою.

— Григорій Шевчик? Знаю такого! В одному Указі з моїм батьком нагороджений. Що, в помічники старшини призначити?

— Ні, — пригадуючи слова Федоренка, рішуче закрутив головою. — Хочу бути зв'язківцем.

— Он як? Це добре, — тисне руку Григорієві. — Старшино! Невеликий білявий сержант підходить до них.

— Нагодуйте хлопця і передайте сержантові Нігматі.

VІ

Нерозгадане, тривожне «як» розвіялося скоріше і легше, ніж думалося спочатку.

Того ж вечора, після прив'язки батареї, Григорій з зв'язківцем Рязановим, русявим горьковчанином, топчучи важкими чобітьми недоспілу ниву, проводив кабель до нового НП командира батареї. Попереду, десь біля острівця лісу, противно крякали міномети, а потім осторонь вибухали міни; над восковими нивами метлялись червоні фонтани.

— Дряк! Тряк! — викрикували міномети. І ці звуки нагадували чи швидкий сухий перестук терниці, чи наполохане крякання качок.

— Шліссс! Шліссс! — мелодійно пролітали з нашого боку невидимі снаряди, і ліс ахкав тривожно і глухо.

Поспішаючи розмотувати кабель, Григорій тепер бажав тільки одного: скоріше, скоріше б дотягнути провід до спостережного пункту.

«Коли б хоч не заблудитись», — думав з тривогою. Невдалий початок міг би зразу викликати недоброзичливе ставлення до нього артилеристів-кадровиків.

Котушка все тоншала, оголяючи нерівні кулаки мотків; кабель з сумовитим зітханням, обрушуючись, падав на задумані колоски, ставав липким од вичавленого пшеничного молока. В Григорія уже притупився жаль до стоптаної ниви, до стогону недоспілого колосу, — більші турботи хвилювали його. І вже сірий кабель з липкими вузлами паростків, що обпікали пальці, був не кабелем, а стежкою, яка єднала його життя з життям великої армії. І вже не міг уявити свого життя без цієї найпотрібнішої роботи, без старенького «унаефа», що коливався і коливався біля боку, вириваючи стебла з зачерствілої землі.

І коли на схилі невеличкого пагорбка він побачив лейтенанта Тура, — усміхнувся і полегшено зітхнув.

— Скоріше зв'язуйтесь з вогневою, — заклопотано кинув лейтенант, вдивляючись в темінь, що плюскотіла над житами, неначе прогріте зоряне озеро.

— Дніпро, Дніпро! — глибоко увігнавши заземлення, присів у окопі Григорій.

— Днепр слушает! — обізвався чіткий гортанний голос з грузинським акцентом.

І ці слова були для Григорія солодшими за музику. Тепер можна було і піт обтерти з чола, і амуніцію поправити, і цигарку закурити.

— Зв'язок налагоджено, товаришу лейтенанте!

— Добре. Трубку не випускати з рук. Ні в якому разі не зумерити.

— Є, не зумерити.

В окопі спостережного пункту, тихо розмовляючи, сиділи бійці із взводу управління. Не було тільки двох розвідників — пішли в розвідку з помначальником штабу першого дивізіону лейтенантом Созіновим, про якого уже кілька разів чув Григорій, як про завзятого і вигадливого командира.

— Да-а, таке воно вийшло одного разу, коли в кашу все змішалось біля Чорнолісся, а піхоти і на розплід не було поблизу. Попадаємо увечері, нарешті, ми з лейтенантом Созіновим на станцію, що загубилася посеред лісу, і попадаємо прямо з дороги на бал, — тягне, прикриваючи обома руками цигарку, червоноармієць біля стереотруби. — Безпечно добираємось до вагона, відчиняємо двері і замість наших зустрічаємося з німецькою офіцернею. Сукини сини, сидять, як дома, пороздягались, деякі лише в одних довгих сорочках,