Читати книгу - "Трилогія смерті"

Я швидко провів поглядом околиці, щоб зорієнтуватись у просторі.

— Постривай! Ми дібралися, куди треба. Ось Маунт-Лоу. Ось тут давним-давно розбився вщент горезвісний червоний трамвай.

— Професор Лоу, — завів я, вичитуючи спомини, що нізвідки нахлинули по темний бік повік, — так, саме він у ході Громадянської війни здогадався зробити світлини з повітряної кулі.

— А це ще як забрело в твою голову? — здивувався Крамлі.

— Просто спало на думку, — дещо непереконливо бовкнув я.

— Ти до краю наповнений безкорисними відомостями.

— Ет, гадки не маю, що додати, — з прикрістю мовив я. — Ми ж дісталися до Маунт-Лоу, хіба не так? Місцина названа на честь професора Лоу, чий тунервільський трамвай злітає вгору, ширяючи цими просторами, правда ж?

— Ага, ага, маєш слушність, — згідливо кивнув Крамлі.

— Що ж, професор Лоу винайшов фотографування з повітряної кулі. Знімки ворожих загонів, які промишляли тут упродовж великої війни поміж штатами, були неоціненним внеском. Як не крути, а повітряні кулі, новітні винаходи і потяги принесли Півночі перемогу.

— Гаразд, гаразд, — буркнув Крамлі, — я ладен виборсатися з автівки і п’ястися на вершину.

Я вистромив голову з вікна, обдивився протяжну стежку, встелену бур’янистою гущавиною, що здіймалася все вище і вище довжелезним узгір’ям, туди, де громадилися тіні.

Відтак заплющив очі й проказав, ніби назубок вивчивши:

— До шпиля зосталося три милі. Ти справді замахнувся верстати це своїм ходом?

Крамлі вирячився на підніжжя гори.

— Хай тобі цур, ні, — він поплентався назад до автівки і з розгону зачинив двері.

— Невже є бодай мізерний шанс, що ми вирачкуємо на вершечок цією триклятою вузькою стежкою? Нам гаплик.

— Шанси завше є. Не вішай носа, ану вперед!

Крамлі припасував нашу тарадайку побіля геть зарослої стежки, заглушив двигун, виліз, трохи пройшовся, поколупався ногою в ґрунті й видобув звідти віхоть бадилля.

— Алілуя! — скрикнув. — Залізо. Сталь. Старезні рейки. Нікому й на думку не спало вийняти їх звідти: просто притрусили землею.

— Ти про що?

Його обличчя взялося багрянцем. Крамлі відступив назад, заледве затуляючи собою автівку.

— Ну, розумахо! Щоб ти ніколи не завелася.

— Тисни на газ краще!

— Сто чортів тобі в потилицю! — Крамлі стукнув по педалях. Машина задилькотіла. — Довбана мудрагеля.

Ми рушили!

Розділ дев'ятий

Маршрут на гору пролягав через іще більші хащі. Засушливий сезон дістався сюди раніше, тож трави уже випалило геть-чисто, позосталося лишень змертвіле бадилля, що часто-густо перегукувалося шелестом. У сяйві плитких променів, які мигцем меркнули за небокраєм, схил гори до самісінького узвишшя був схожим на пшеничний лан, що навсібіч розкинувся під палахкотливим сонцем. Дорогою туди під колесами постійно тріскотіло. Два тижні тому хтось залишив отут сірник, тож усе підніжжя зайнялося полум’ям.

Ця новина хутко облетіла всі газети, ба більше, лунала з телеекранів, адже вигляд вогнища і справді вражав. Одначе пожежа уже вщухла, вуглинок і тої сухості майже не зосталося. Єдиною річчю, що нагадувала про той інцидент, був палений припах, який щоразу доносився з Маунт-Лоу, покіль ми петляли загубленим шляхом.

Зненацька у Крамлі прорізався голос.

— Як добре, що тобі не видно з мого боку. Тут униз добра тисяча футів, не менше.

Я підібгав під себе коліна.

Втаїти цього від Крамлі не вдалося, тож він незадовго збавив метраж.

— Хоча ні, напевно, всього-на-всього п’ятсот футів.

Заплющивши очі, я почав читати фрази, що виринали по той бік зімкнутих повік: «По Маунт-Лоу курсував різний залізничний транспорт: то мчав електричний, то прошмигували вагони фунікулера».

Крамлі кинув допитливий погляд.

— І?

Я розпрямив ноги.

— Залізниця почала діяти четвертого червня тисяча вісімсот дев’яносто третього року. Тоді тисячі пасажирів безкоштовно отримували тістечка і морозиво. Пасаденський міський духовий оркестр подорожував у першому вагоні, завзято награючи «Хай живе Колумбія!». Але тільки-но вони якомога ближче здійнялися до хмар, одразу ж плавно перейшли до наступної композиції — «Ближче, Боже мій, до Тебе», таким чином змушуючи щонайменше десять тисяч людей заходитися ревом уздовж усієї дороги. Згодом, коли Дорога простяглася вище, вони утнули «Вгору, завжди вгору!» і награвали її доти, доки не сягали височіні. За ними у трьох вагонах фунікулера розмістився лос-анджелеський симфонічний оркестр: у першому були скрипки, в другому — духові інструменти, у третьому — литаври та дерев’яні духові. Щоправда, в сум’ятті геть-чисто забули забрати із собою диригента і його паличку. З ким не буває?!

Дещо згодом того ж дня мормонський хор храму Божого із Солт-Лейк-Сіті зійшов на цю арену, зайнявши також три вагони. В одному заводили сопрано, в іншому — баритони, в останньому — баси. Вони співали «Вперед, Христові воїни», як ніколи слушно, саме тоді, коли розчинялися в імлі. Повідомили, що для того, аби прикрасити тролейбуси, потяги і фунікулери, витратили десять тисяч миль червоної, білої і блакитної тканини. Як переповідають, коли день добігав кінця, одна трохи істерична жінка, яка ледь не молилася на професора Лоу, цінуючи його працю при прокладанні залізничних маршрутів, зведенні таверн і готелів, ревно заголосила: «Слава Господу, від Якого сходить благословення, і слава професорові Лоу». Затим багато хто знову просльозився, — пробурмотів я.

— Триста болячок мені в печінку! — вилаявся Крамлі.

По хвилі я додав:

— Тихоокеанська залізниця вела до Маунт-Лоу, Пасадена-Остріч-Фарм, Сілег-Лаєн-Зу, Сан-Ґабріель-Мішен, Монровії, Болдвінс-Ренч і Вайтіера.

Крамлі пробубнів щось собі в бороду і поїхав далі мовчки, наче набравши у рот води.

Сприйнявши це як натяк, я вирішив обірвати ніякову тишу.

— Ми уже прибули?

— Заяче серце, — сказав Крамлі. — Розтули вії.

Я розплющив очі.

— Гадаю, тепер на місці.

Так і було. Перед нами виднілися руїни старої залізниці, за ними бовваніли обвуглені підпори павільйону.

Я неспішно вибрався з автівки і став поруч із Крамлі, який пильно вдивлявся у милі землі, що, відколовшись, навічно поринули у морські глибини.

— Кортес[76] не бачив нічого кращого, — сказав Крамлі, — незрівнянні краєвиди. Дивно, що відтоді тут досі нічого не відновили.

— Політика…

— Як завше. Скажи мені, де ми, в біса, відшукаємо тут когось із прізвищем Реттіґан?

— Он там!

Приблизно за вісімдесят футів звідтіля, позаду просторіні  перцевих дерев, даленіла хатина, що наполовину вгрузла у землю. Вогонь обійшов її боком, а от дощ уже добряче облупив фарбу і понищив дах.

— Усередині повинно бути тіло, — мовив Крамлі, рухаючись у бік оселі.

— Там повсякчасно має бути якесь тіло. По-іншому, навіщо тоді йти туди на оглядини?

— Іди й видивись усе як слід. Я залишуся на місці, погніваюся на себе, що не приніс більше випивки.

— Справжнісінький детектив, — мовив я та повільним кроком попростував до будиночка, тоді щосили заходився