Читати книгу - "Темна заполонила душу дракона, Софія Кравченко"

– Хм, як на мене, звичайний чорний колір нічого особливого за що могло зачепитися око. – зробив він свій висновок, але потім перепитав – Але ж, ти щось запримітила на, що я не звернув уваги? 

– Я помітила, що твоє волосся так само переливається на світлі як і твоя луска. – відповіла просто.

– І які саме кольори ти бачиш?

– Фіолетово-синій, він щоразу змінюється, то на фіолетовий, то на синій, а то і зовсім перемішуються.

– Дивовижно. – вимовля дракон.

– Що саме? – не розумію його слів.

– Як ти можеш описувати звичні риси так, наче це щось незвичне, чи навіть магічне що ніколи не було видне жодному оку. – він промовляв ці слова з чистим захопленням в голосі, навіть його погляд змінився і став схожий на щось блаженне! Але через секунду вся ця блаженність зникла і на заміну їм прийшли бісенята, бо потім він зі сміхом додав:

– Треба ж, ти мене не аби як дивуєм Маріє! Ще жоден не описував так мою зовнішність! Як ти казала? В мене золоті очі з чорним кільце довкола і вкрапленнями, а волосся чорне з фіолетово-синім відблиском! – говорив не образливо-глузливим тоном – Так я скоро в самого себе закохаюся! А я цього не хочу, Хмарино. Адже я хочу тебе, Маріє!

Ноксор обхопив мене зі спини міцніше притискаючи до себе, впився в мої вуста жадібним поцілунком який не був ніжним або обережним. Ні, він був насичений пристрастю, чуттєвістю в дотиках і владності! Поцілунок був шалений нагадуючи напад зголоднілого звіра! Що так і промовляла німими вустами: “Ти моя Маріє!”

Він відпустив мої вуста від нестачі дорогоцінного кисню важко дихаючи, його зіниці які були ще мить тому звичної круглої форми, зараз були загострені доверху як у кішки! Там вже не було бешкетного вогника, чи розслабленості з блаженним відблиском. Там бурліло дике полум’я жаги і дикої пристрасті з невтомним бажанням!

– Все ж, я коли-небудь з'їм тебе крихітну Хмаринку. З’їм, не залишивши жодного солодкого шматочка – низько видихнув.

– Але якщо з'їси мене, в тебе вже нічого не залишиться – відповіла йому прямісінько в губи ледве торкаючись їх своїми.

– Твоя правда. Тоді буду спокушатися тобою, аж до кінця свого життя.

– Ноксе – почала стиха накидаючи обертів в довгій паузі, що дракон не витримує і питає.

– Що? – запитує вже охриплим голосом, повільно тягнучись до мене своїми вустами. Нокс розслабився і в його погляді я знову бачила німе блаженство яке розійшлося разом з зіницями.

А я на секунду замислилася, що мені буде за мою невинну витівку. І продовжила тихим звабливим голосом.

– Ноксоре – видихнула – я думаю…що… – зупиняюся.

– Так – погоджується дракон вже зовсім не знаючи на що.

– Я думаю, що нам вже час іти, сніданок стигне – зі смішком промовила, а дракон вмить ніби з дурманючого сну вийшов і поглянув на мене вже тверезим поглядом. 

– Ти і дійсно думаєш, що після такої витівки я тебе так просто відпущу снідати ніби нічого і не сталося? – запитав з азартом.

– Так – невинно відповідаю.

– Як самовпевнено!

– А ти про що подумав? – вирішила добити дракона його ж монетою – Невже в твоїй голові тільки що були настільки хтиві думки? – з удаваним обуренням вимовила.

– Ти навіть не уявляєш наскільки – знову він понизив свій голос.

– То мені варто якомога скоріше нагодувати мого дракона, а то ще й дійсно з'їсть мене.

– Не скажу що мені не подобаються твої думки, але на жаль, зараз ми думаємо зовсім про різну їжу. – він розвернув мене до себе і мої щоки знову набралися не впевненої фарби.

Це ж треба було попастися на власну ж каверзу!

– А ось такою ти мені подобаєшся ще більше, рожева Хмаринко. – дракон взяв пасмо мого волосся і підніс його до губ. – Думаю цього разу, ти уникнеш свого покарання, Хмаринко, але наступного разу. Ти вже так, просто не втечеш від мене.

Я стояла і не могла вимовити ні слова. А все що зраз могла, це зачаровано дивитися в глибокий золотий-бурштин не в змозі відірвати погляду.

– Ходімо Маріє. – дракон потягнув мене за руку – До речі, хіба ці три душі в маєтку не знають хто ти насправді, чи ти їм не казала? – запитав насторожено дракон поки ми ще не вийшли з моєї кімнати.

– Ні, вони знають хто я насправді. Просто всі інші в місті знають Маргариту, тому було б дивно якщо раптом вона почала називати себе іншим ім’ям. Ось і вони мене так звуть, щоб я звикла відгукуватися на це ім’я, а не на власне.

– Думаю коли ми будемо в Драґарі, ти можеш вже не називатись від імені Маргарити. – більш розслаблено вимовив Нокс.

Схоже він тоді насторожився, бо думав що інші в будинку не вкурсі хто я і могли б розізлитися або звинуватити мене у чомусь, але що до цього, я дуже сумніваюся що Ненсі з Лайоном щось подібне б зробили. Адже коли вони дізналися що я не Маргарита, мені здалося що вони навіть зраділи. Напевно Маргарита їм і справді не подобалася навіть при всій повазі до її діда, навіть вони не переносили її присутності хоч і мертві.

Ми спустилися на перший поверх і зайшли до їдальні, де був вже накритий невеликий круглий стіл біля вікна. Я придивилася до столу уважніше, на ньому була застелена гарна біла скатертина з мереживом на кінцях, а посеред столу навіть ваза з квітами стояла! Невже моя покоївка тепер намагається зробити все, щоб до кінця звести мене з драконом? Хоча, я навіть і не проти. Якщо чесно.

Ноксор відсува мені стілець, щоб я сіла, а сам забирає свій стілець з протележної сторони стола і сідає по лівий бік від мене. 

Я вже хотіла набрати собі щось в тарілку як дракон мене випереджає, забираючи її в мене і почина накладати купу різної їжі! Та ще й не аби що! Сидить уважно вибира і бере найкращі і найсмачніші шматочки! 

– Смачного люба – ласкаво вимовляє, а потім кладе цю всю гору їжі переді мною і береться вже собі накладати в тарілку. 

Я змогла з себе вичавити лише жалюгідне “Угу”. І продовжила зі ступором дивитися собі в тарілку. Це що, тільки що було? Ні, я звичайно не дурепа розумію що це було! Але це він що, типу по джентльменські наклав все що є на столі мені в тарілку? Вибираючи і обдивляючись кожен шматочок. Ні, це звичайно приємно, але я себе зараз відчуваю такою безрукою. Хоч і сама не можу зрозуміти чому.