Читати книгу - "Лялька"

А може, Охоцький просто закоханий в неї і хоче дискредитувати її в моїх очах? Та коли він закоханий, то нащо ж йому дискредитувати її? Нехай скаже, а вона нехай вибирає… Звичайно, що в Охоцького більше шансів, ніж у мене; я ще не настільки втратив розум, щоб не збагнути цього… Він молодий, вродливий, геніальний. Ну, що ж, нехай вибирає: славу або панну Ізабеллу…

А зрештою, чи мені не однаково, що панна Ізабелла вживає в своїх суперечках одних і тих самих аргументів?

Вона не дух святий, аби щоразу вигадувати щось нове, а я не така вже цікава особа, аби задля мене варто силкуватись бути оригінальною. Нехай собі говорить, як хоче. Головне те, що її, мабуть, не стосується загальне правило про жінок… Пані Вонсовська — та насамперед гарна самиця, а панна Ізабелла — інша річ.

Але чи не так говорив і барон про свою Евеліну?..»

Лампа кліпала. Вокульський погасив її і впав на ліжко.

Наступних два дні йшов дощ, і заславські гості не виходили з дому. Охоцький взявся до книжок і майже не показувався, панна Евеліна хворіла на мігрень, панна Ізабелла і Феліція читали французькі ілюстровані журнали, а решта товариства, на чолі з господинею, засіли за віст.

Вокульський помітив, що пані Вонсовська замість кокетувати з ним, для чого траплялась не одна нагода, тримається цілком байдужно. Вразило його й те, що вона вирвала у Старського руку, коли той хотів її поцілувати, і заборонила йому надалі такі спроби. Гнів її був такий щирий, що сам Старський здивувався і зніяковів, а настрій барона миттю поліпшився, хоч йому не щастило в картах.

— Ви й мені не дозволите поцілувати вас в ручку? — спитав барон незабаром після цієї пригоди.

— Вам — будь ласка, — відповіла вона, простягаючи йому руку.

Барон поцілував її, як реліквію, з тріумфом поглядаючи на Вокульського, а той подумав, що його титуловий приятель не має особливих підстав радіти.

Старський так уважно дивився в карти, що, здавалось, нічого не помітив.

На третій день випогодилось, а на четвертий було вже так гарно й сухо, що панна Феліція запропонувала прогулятися в ліс по рижики.

Господиня того дня наказала подати другий сніданок раніше, а обід пізніше. О пів на першу до ганку під’їхала брика, і пані Вонсовська скомандувала сідати.

— Їдьмо швидше, бо шкода часу… Де твоя шаль, Евелінко? Слуги нехай сідають у віз і беруть з собою кошики.

А тепер, — додала вона, побіжно глянувши на Вокульського, — кожен пан нехай вибере собі даму.

Панна Феліція хотіла була протестувати, але в цю мить барон підскочив до панни Евеліни, а Старський — до пані Вонсовської; вона прикусила губу і сказала:

— Я думала, що ви вже мене ніколи не виберете…

І грізно-блискавично глянула на Вокульського.

— В такому разі ми об’єднаємося з вами, кузино, — запропонував панні Ізабеллі Охоцький. — Тільки вам доведеться сісти на передок, бо я буду правувати.

— Пані Вонсовська не дозволить, бо ви нас перекинете! — закричала панна Феліція, котрій доля призначила Вокульського.

— Нічого, нехай везе, нехай перекидає… — сказала пані Вонсовська. — У мене сьогодні такий настрій, що я згодна й ноги поламати. Бідний буде той гриб, який потрапить мені в руки!..

— Якщо ви маєте його з’їсти, — озвався Старський, — то я готовий бути першим…

— Охоче з’їм, якщо ви погодитесь, аби я вам спочатку зітнула голову, — відповіла пані Вонсовська.

— У мене її давно вже нема…

— Не давніше, ніж я це помітила… Але давайте сідати — і поїхали.

Розділ шостий

ЛІСИ, РУЇНИ І ЧАРИ

Рушили.

Барон, як звичайно, перешіптувався з нареченою, Старський одчайдушно залицявся до пані Вонсовської, а вона, на здивування Вокульського, досить прихильно приймала його залицяння, а Охоцький правував четвериком. Але цього разу його фурманський запал гамувало сусідство панни Ізабелли, до якої він щохвилини обертався. «Цікавий тип цей Охоцький! — думав Вокульський. — Мені каже, що від аргументів панни Ізабелли у нього гуде в вухах, а сам тільки з нею й розмовляє… Звичайно, він хотів підбурити мене проти неї…»

І він одразу спохмурнів, бо тепер уже певний був, що Охоцький закоханий в панну Ізабеллу і що з таким суперником йому боротись нічого. «Молодий, гарний, здібний… Ні, треба бути дурною або сліпою, щоб з нас двох не віддати йому переваги. Але навіть і в цьому разі я мушу визнати, що в неї благородна натура, коли їй подобається Охоцький, а не Старський.

Нещасний барон, а ще нещасніша його наречена, яка так очевидно захоплена Старським. Треба ж мати таку пусту голову й серце…»

Він дивився на осіннє сонце, на сірі стерні та плуги, що повільно орали перелоги, і з глибоким смутком в душі уявляв собі ту хвилину, коли він остаточно втратить надію і поступиться місцем Охоцькому. «Що ж робити?.. Що робити, коли вона його вибрала… На своє нещастя зустрів я її!»

Тим часом вони виїхали на пагорок, звідки перед ними відкрилася рівнина аж до обрію, а на ній — кілька сіл, ліси, річка й містечко з костьолом.

Брику хитало з боку на бік.

— Чудесний краєвид! — закричала пані Вонсовська.

— Як з повітряної кулі, якою керує пан Охоцький, — додав Старський, тримаючись за поручні.

— А ви літали на повітряній кулі? — спитала панна Феліція. — На кулі пана Охоцького?

— Ні, на справжній.

— На жаль, ні. Не літав ні на якій, — зітхнув Старський. — Але зараз мені здається, що лечу на дуже незручній.

— А пан Вокульський напевне літав, — тоном глибокого переконання промовила панна Феліція.

— Але ж, Фелю, ти незабаром хтозна в чому будеш підозрівати пана Вокульського! — накинулась на неї пані Вонсовська.

— Я справді літав… — здивовано підтвердив Вокульський.

— Ви літали? Ах, як це чудово! — вигукнула панна Феліція. — Розкажіть нам…

— Ви літали? — озвався з передка Охоцький. — Ого! Заждіть розказувати, я зараз пересяду до вас.

Він кинув віжки кучерові, хоч брика з’їжджала з гори, зіскочив з передка й за хвилину вже сидів навпроти Вокульського.

— Ви літали? — ще раз перепитав Охоцький. — Де? Коли?

— В Парижі, але на прив’язаній кулі. Півверстви вгору — яке це літання, — трохи ніяково відповів Вокульський.

— Ні, ви розкажіть… Це ж, мабуть, грандіозне видовище?.. Що ви відчували? — питав Охоцький.

Він дивно змінився: очі його широко розкрились, обличчя зашарілось. Дивлячись на нього, трудно було уявити, що в цю мить він пам’ятає про панну Ізабеллу.

— Це, мабуть, страшенно приємно… Розказуйте, — настирливо допитувався він,