Читати книгу - "Quo vadis"

Імператор спав у час прибуття гінця, але, прокинувшись, даремно гукав охоронців, які мали пильнувати вночі біля його дверей. У палаці було вже порожньо. Раби тільки грабували у віддалених закутках усе, що потрапить під руку. Але його вигляд наполохав їх, він же блукав самотній по палацу, наповнюючи його вигуками тривоги й розпачу.

Врешті все-таки вільновідпущеники Фаон, Спір та Епафродіт прибули рятувати його. Переконували його втікати, не гаючи жодної хвилини, але він усе ще тішив себе якимись сподіваннями. А коли б, вбраний у жалобу, виголосив промову до сенату, чи сенат би устояв перед його слізьми та красномовством? Коли б ужив усе своє ораторське мистецтво, весь свій пафос і акторський талант, чи хтось у світі зміг би йому чинити спротив? Чи йому не дали б хоч префектуру в Єгипті?

А вони, звиклі до плазування, не сміли ще заперечити прямо, застерегли його тільки, що перш ніж він дійде до Форуму, люд розірве його на шматки, і пригрозили: якщо він не сяде негайно на коня, вони покинуть його також.

Фаон запропонував йому схованку на своїй віллі за Номентанською брамою. За хвилину сіли на коней і, накривши голови плащами, помчали до міської околиці. Ніч добігала кінця. На вулицях панував уже все-таки рух, провіщаючи надзвичайність становища. Солдати поодинці та малими загонами розійшлися по місту. Недалеко від табору кінь імператора раптом шарпнувся вбік, злякавшись трупа. Плащ зсунувся з голови вершника, і солдат, який у ту саму мить опинився біля нього, впізнавши імператора, але вражений раптовою зустріччю, лише віддав йому честь. Проїжджаючи повз табір преторіанців, почули голосні вигуки, що славили Гальбу. Нерон зрозумів нарешті, що наближається година смерті. Опанував його страх і докори сумління. Говорив, що бачить перед собою темряву у вигляді чорної хмари, а з хмари тієї висуваються до нього обличчя, в яких упізнає матір, дружину та брата. Зуби в нього цокотіли від жаху, а все-таки його душа комедіанта знаходила ніби якусь насолоду в грізних подіях. Бути всемогутнім володарем землі й утратити все – видавалося йому вершиною трагедії. Тож, вірний собі, грав першу в ній роль до кінця. Опанувала його гарячка цитат і палке бажання, щоб присутні запам'ятали їх для нащадків. Іноді говорив, що хоче померти, і гукав Спікула, який убивав майстерніше за всіх гладіаторів. Іноді декламував: «Мати, дружина й отець наказують вмерти мені!» Все-таки пробуджувались у ньому час від часу спалахи сподівання – марного, дитинного. Він знав, що йде на смерть і, водночас не вірив у це.

Номентанську браму застали відчиненою. Їдучи далі, проминули Остріан, де проповідував і хрестив Петро. Удосвіта були на віллі Фаона.

Там вільновідпущеники вже не приховували від нього, що настав час померти, тож наказав викопати для нього яму і ліг на землі, щоб із нього могли зняти точну мірку. Але, дивлячись на викинуту землю, відчув, як огортає його страх. Гладке лице його зблідло, а на лобі, мов уранішня роса, виступили краплі поту. Зволікав. Голосом тремтячим і водночас акторським оголосив, що година ще не настала, потім знову почав цитувати. Насамкінець прохав, щоб його було спалено. «Який же артист гине!» – повторював ніби зі здивуванням.

Тим часом прибув гонець Фаона з повідомленням, що сенат виголосив йому вирок і що матеревбивцю має бути покарано за давнім звичаєм.

– Який же це звичай? – запитав побілілими губами Нерон.

– Шию тобі затиснуть колодкою і засічуть тебе на смерть, а тіло вкинуть у Тибр! – відповів жорстко Епафродіт.

А Нерон розвів поли плаща на грудях.

– Отже, час! – сказав, глянувши в небо.

І ще раз повторив:

– Який же артист гине!

У цю хвилину почувся тупіт копит. То центуріон на чолі солдатів прибував за головою Агенобарба.

– Поквапся! – закричали вільновідпущеники.

Нерон приклав ніж до шиї, але боязкою рукою, й видно було, що ніколи не зважиться встромити лезо. Тоді несподівано Епафродіт штовхнув його руку, й ніж увійшов аж по руків'я, – очі Нерона вилізли з орбіт, страшні, величезні, наповнені жахом.

– Несу тобі життя! – закричав, заходячи, центуріон.

– Запізно, – відповів хрипким голосом Нерон.

Потім додав:

– Ось вона, вірність!

Як оком змигнути смерть одбилася на його лиці. Кров із гладкої шиї цебеніла чорним струменем на садові квіти. Ноги його смикнулися, загрібаючи землю, – і він сконав.

Вірна Акта вгорнула вранці його тіло коштовною тканиною і спалила на вогнищі, щедро посиланому пахощами.

І так одійшов Нерон, як минає вихор, гроза, пожежа, війна або моровиця, а базиліка Петра[387] на Ватиканському пагорбі височіє над Римом і світом.

А поблизу Капенської брами стоїть нині маленька капличка з дещо затертим написом: «Quo vadis, Domine?»

Примечания

1

Ankieta «Polityki». Sienkiewicz göra7/ Gazeta Wyborcza. – 17.11.1999.

2

Цитата за публікацією документів у книзі: 100-lecie przyznania Henrykowi Sienkiewiczowi literackiej Nagrody Nobla. – Poznan, 2005.

3

Цитата за: Szczublewski J. Zywot Sienkiewicza. – Warszawa, 1989. – S. 350—351.

4

Sienkiewicz H. Dziela. – T. XL. – Warszawa, 1951. – S. 140.

5

Цитата за: 100-lecie przyznania…, S. 15.

6

Цитата за: 100-1есіе przyznania Henrykowi Sienkiewiczowi…, S. 16.

7

Цитата за кн.: Bujnicki T. Sienkiewicza «Powiesci z lat dawnych». – Krakyw: Studia, 1996. – S. 215.

8

Sienkiewicz H. Wywiad udzielony W. Kurczewskiemu. «Kraj», 1894, № 21 // Цит. за: Bujnicki Т. Henryk Sienkiewicz – «Quo vadis».

9

Sienkiewicz H. List do Jadwigi Janczewskiej // Цит. за: Krzyżanowski J. Henryk Sienkiewicz. Kalendarz życia i twórczości. – Warszawa, 1956. – S. 195.

10

Sienkiewicz Н. List do Marii Radziejowskiej // Sienkiewicz H. Dziela. – T. 56. – Warszawa, 1951. – S. 111.

11

Henryk Sienkiewicz. Życie i twórczość. Materiały zebrała i wstępem opatrzyła Janina Kulczycka-Saloni. – Warszawa, 1966. – S. 65.

12

Matuszewski I. Swoi i obcy // Matuszewski I. Artyści i krytycy // Z pism I. Matuszewskiego. – Warszawa, 1965. – T. 1. – S. 267.

13

Matuszewski I. Swoi i obcy // Matuszewski I. Artyści i krytycy // Z pism I. Matuszewskiego. – Warszawa, 1965. – Т. 1. – S. 266.

14

Brzozowski S. Legenda Mlodej Pol ski. – Lwöw, 1910. – S. 377.

15

Szweykowski Z. Trylogia Sienkiewicza і inne szkice о twörczosci pisarza. – Poznan, 1973. – S. 142.

16

Елеотезій – кімнати для намащування.