Читати книгу - "Вибрані твори"

Вишукуючи причини цього явища, Г. Коцюба вважає за одну з них те, що наші письменники (мова йде головним чином за міських, тих, що звуть себе пролетарськими) відірвались від життя: «розмістились по редакціях, видавництвах та різних канцеляріях, а зрозуміло, що в канцеляріях тем не набереш, а коли й візьмеш, то вийде щось однобоке, анемічне...»

З сумом згадує потім Г. Коцюба Сінклера[340], як він: «перш ніж змальовувати продукційні процеси американського робітництва, умови праці і взаємовідносини з капіталом — все старанно вивчав, беручись часом за працю на підприємстві». Міг би згадати, як т. Ленін навчав мандрувати, щоб набиратися свіжих вражінь. Міг би згадати, що взагалі з письменника, що не бере активної участи в громадському житті, не вариться в життьовому котлі, а спостерігає його здалека, — зарідко може вийти путящий творець дійсно живих, актуальних, цікавих і корисних творів, а в нашу добу загостреної громадської боротьби — тим паче. Але від цих способів знати побут Г. Коцюбу коцюбить. Він посилається на матеріальну незабезпеченість письменника — і пропонує «компромісні шляхи». Які ж?

На нашу думку, треба поставити за чергове завдання студіювання міського побуту і зокрема робітничого. Для цієї мети на початку слід заснувати гуртки по вивчанню побуту. До таких гуртків могли б належати письменники й робкори, що служили б звеном між робітничими осередками, клюбами й підприємствами. Це, сподіваємось, дало б матеріал для письменників, а з другого боку, і робкори, зацікавившись побутом, почали б, може, краще писати свої дописи до газет...

Уважно вчитавшись у цю «компромісну» пропозицію, бачиш, з одного боку, що «академічне» виховання на Г. Коцюбу вже вплинуло і він, замість рекомендувати самому письменникові піти на завод подивитися, як робітники живуть, хоче, щоб частина заводу в образі робкора до нього в канцелярію письменницьку прийшла й... зацікавилася своїм побутом. Ловко! Виходить, що не письменник для робітництва, а робітництво (хороший матеріялець!) для письменників.

З другого боку, бачимо, що шановним академікам без літгуртків, отого «хвоста», що нібито шкодить, не обійтися. Вже мудрують, як би ото щоб і гурток був і... не літературний, а бачте, «вивчення побуту», ніби побут у гуртках вивчається, а не в звичайнісенькому житті.

Сурогат це, підміна дійсного продукту фальшованим, а не компроміс. Почав Г. Коцюба статтю добре, а звів на пшик.

Тут іще додам, хоч до теми це не стосується: починає свою статтю Г. Коцюба так:

«Де отой знаменитий зріст художньої літератури, що про нього на всіх перехрестках, зокрема, в полемічному запалі твердять плужани та іже з ними?!»

Хочеться на відповідь запитати Г. Коцюбу та іже з ним: чи вам повилазило, простіть за плужанський вульгарний вислів, чи ви уподобались тій жінці в відомій казці, що до самої смерти, в воді топлючись, пучками, ніби ножицями, показувала: «стрижене, стрижене, стрижене!», коли воно навсправді брите було.

Ось вам відомості про кількість художньої літератури, виданої Держвидавом по роках:

[341]

Те ж саме можемо навести по інших видавництвах і спитати: що це — зріст чи не зріст? Чи правила аритметики на академіків, а в тому числі й на Г. Коцюбу не розповсюджуються?

Мені скажуть: так то кількосний зріст, а не якісний. Багато, мовляв, видали, та все казна-що. Знов неправда. Коли взяти мірилом повноту творів, їхній охват і спосіб охвату тем, ми знаємо, що на початку революції мали лише лірику, вірші-плякати, вірші-проклямації та невеличкі новельки. Жодного великого оповідання, жодної п'єси, жодної повісти. Далі все це поволі з'являється, й ми доходимо вже спроб дати сучасний роман — найбільшу форму художнього твору. Чи й цього академіки не знають? І це для них «стрижене»?

Знов не те, скажуть, бо бува велике та дурне. Гаразд, бува. Але знов поспитаю: чи оці письменники за п'ять років так-таки нічому й не навчилися? Чи їхні останні твори гірші за попередні? Чи «Осінь» М. Хвильового не вище від «Синіх етюдів»? Чи «Вітер з України» П. Тичини[342] не є