Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 1"

Однак від першого дня спорудження греблі він почав виявляти неабияку цікавість, а коли почалося лісове партизанське життя, став шукати можливості приєднатися до односельців, переконуючи їх, що ніколи нічого подібного й уявити собі не міг.

Але підстаркуватому приблуді, звичайно, не знайшлося місця на передовій.

Тоді він узявся від імені селища складати лист-відозву про П’ятдесятиденну війну до пригноблених народів китайською, англійською, французькою, німецькою та іспанською мовами. Для цього він користувався термінами торговельної кореспонденції, запозиченими з власноруч складеного для занять підручника, який називався «Короткий довідник з міжнародної торговельної кореспонденції».

Щоправда, за якими адресами розсилати листи, він, здається, так і не вирішив…

Другий був учитель фізкультури — колишній чемпіон учительської семінарії з бігу на довгі дистанції, учасник чемпіонату Японії (чим неабияк хизувався).

Він мав дрібне, червонясте личко з випнутими вилицями. Коли кипіла робота навколо споруджуваної греблі, він, здавалося, ніяк не міг второпати запалу односельців і лише без кінця мимрив:

— Не робіть дурниць, навіщо ви це затіяли?

У лісі вчитель фізкультури мешкав у «концентраційному таборі» для «ворожих тубільців» під надійною охороною двійка молодиків.

На евакуацію в ліс і партизанські дії він реагував отим самим нудним своїм бубонінням:

— Не робіть дурниць, навіщо ви це затіяли?

Оскільки від початку П’ятдесятиденної війни вчитель фізкультури був відрізаний від усякої інформації, то він і не знав, що рота, яка окупувала долину, щоразу вступає в незначні сутички з десантом селища.

Проте якось він звернув увагу, що один із його молодих охоронців озброєний гвинтівкою з імператорським гербом-хризантемою.

На запитання, що це все значить, молодик не став критися і випалив:

— Старійшини кажуть, що зброя, відібрана у ворога, належить тому, хто її відібрав!

Вугласте личко вчителя почервоніло, він спромігся лише промимрити:

— Не роби дурниць.

І затнувся.

Тієї ж ночі при спробі втекти вчителя фізкультури тяжко поранив один із вартових, а тоді й затримав.

Ранком старійшини зі штабу відкрили засідання трибуналу, який засудив «ворожого тубільця» до висилки.

Хоч йому і побажали щасливо дістатися до солдатів, які окупували долину, зустріли його рушниці роти, що її часто-густо турбував лісовий десант. Тим більше, що його звільнили з-під варти опівдні біля джерела при «дорозі мерців».

А ще вранці десант із лісу вкотре вже обстріляв солдатів, які йшли строєм із долини до лісу.

Коли вчитель фізкультури бігцем спускався схилом через сад і змішаний гайок, солдати армії Великої Японської імперії піднесли гвинтівки й дали дружний залп.

Від самого початку головним тактичним засобом ротного було ретельне прочісування лісу. Але через обмежену кількість солдатів прочесати можна було лише досить вузьку смугу.

Старшина з лісового штабу швидко розкусила його тактику й виробила зустрічний прийом.

Патруль, який уранці обходив долину, виснував із поведінки офіцерів та солдатів, що виходили зі школи й хатин: готується якась значна акція.

Через мережу зв’язківців, що постійно чатували в лісі, старійшини передали наказ: бути готовими будь-якої хвилини згорнути намети.

Старі, які згори пильнували за напрямком прочісування, відразу ж передавали наказ переносити намети й домашній скарб за межі небезпечної смуги; вони ж відповідали і за безпеку жінок та дітей.

По тому назустріч воякам японської армії вирушали бойові трійки десантників.

До них входили пожежники, які мали величезний досвід прочісування лісу — чи то коли заблукає дитина (так, до речі, шукали вони й мене, коли я зник у лісі, але про це мова далі), чи то коли втече з пониззя якийсь злочинець.

Тому їм завиграшки було ховатися від солдатів, які вперше потрапили до нашого лісу.

У бойовій трійці десанту «лівий фланг», «правий фланг» та «центр» ішли цепом метрів за двадцять — двадцять п’ять один від одного. Вони ховалися в добре пам’ятних під час колишніх виправ до лісу важкопрохідних місцях — буреломі, рівчаках, скелях.

Коли в такому місці хтось із солдатів, що продиралися цепом угору крізь чагарі, трохи відставав від товаришів (тобто його сусіди ліворуч і праворуч обганяли його і втрачали з очей, бо цеп вигинався дугою), просто на бідолаху вискакував «центр» і вражав його з рушниці. І мерщій відступав.

До солдата кидалися його двоє товаришів зліва й справа, і тут знову лунали постріли, вже з обох флангів, і ті також падали.

Троє забитих утворювали неабиякий вилом у цепу солдатів, що дозволяло «центрові», а за ним і флангам спокійнісінько зникнути в лісовій гущавині.

Отак невдовзі після початку прочісування кожна з бойових трійок виводила з ладу по троє солдатів і ланцюг облавників рвався.

Якби в десантників усе йшло гаразд, тактика прочісування, обрана ротним, зазнала б цілковитої невдачі. Але через помилку однієї з трійок «центр» був тяжко поранений і потрапив у полон.

Ця трійка чатувала на скелі, обвитій лозою дикого винограду.

Я не раз приносив сестричці виноград із цієї скелі — одного зі «слідів» по П’ятдесятиденній війні. Зі східного боку зарості густі, лежить каміння, так що дитині видряпатися на скелю важкенько. А от із західного є доріжка, проточена джерельцем.

Вирахувавши, що саме з цього боку видиратимуться на скелю солдати, бойова трійка зачаїлася нагорі. Проте кремезний солдат видряпався на каменюки і, розсунувши лозу, вигулькнув зі східного боку.

Захоплений зненацька, «центр» квапливо вистрілив і не влучив. Тут вихопилися, вже від джерельця, ще двоє солдатів. Їх зустріли «правий фланг» і «лівий фланг», але «центр», уже без набою у рушниці, не маючи часу відступати, просто зістрибнув зі скелі.