Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

— Зільбешторум коштує до біса. Продамо його!

— Панове, я б не поспішав позбавлятися такого скарбу,— всі обернулися до Мотти.— Слід поміркувати, як використати його для оборони.

— У мене все,— підсумував Давид.

Джекі обернулася до Данила. Вона не встигла розповісти йому про розмову з Зінкевичем, але збиралася поговорити одразу після засідання. Її «кузен» нервово кусав нижню губу. Вона повного мірою розділяла його занепокоєння. Вони не мали ані грошей, ані зброї, ані техніки, ані армії, лише жменьку розгублених і розгніваних людей, яким доведеться відбивати наступ цілої імперської армії.

— У Леобурзі безліч покинутих паромобілів,— промовив Келемен.— Якщо залучити майстерні Робітничого району, то машини можна захистити бронею. Крім того, наше обладнання може виготовляти запалювальні заряди.

— Чудово. Маку,— Давид обернувся до рудого вигнанця.— Як іде набір до лав нової поліції?

— Вже є кілька тисяч. Але після вчорашньої ночі людей буде більше. Ми розвісили плакати по всіх районах.

— Перейменуйте поліцію на армію,— вставив професор Кубрик.— Адже ми готуємося оборонятися від навали чужої держави. «Армія Леобурга» — звучить, чи не так?

— Так, це надихне людей,— погодилася Джекі.— Мешканці приносять до собору їжу і одяг, але цього теж замало. Треба через систему оповіщення закликати їх активніше брати участь в обороні.

— Цього все одно недостатньо навіть для того, щоб загинути з честю,— задумливо пробурмотів Тео.

— Залишається поскиглити! — гмикнула Лейла.

— Є пропозиції? — Джекі кинула на Тео похмурий погляд.

— Потрібні союзники,— усміхнувся їй «кузен».— Коли сюди заявиться Росія, шукати їх буде запізно.

Союзники? До Джекі вже підходив один такий «союзник». І вона досі сумнівалася, чи можна йому довіряти.

— Ми розсилали запити нашим гарантам,— нагадала Джекі.— Жоден не відгукнувся.

— То розішліть запити іншим,— знизав плечима Тео.— Королю Болеславові у Вінницю. Малопольському Князівству. Зверніться до Троїстого союзу, відрядіть когось до Вільнюса. Надішліть телеграму в Токіо, в Мадрид, до Федеративних Штатів, урешті-решт. Чи ви гадаєте, ці біснуваті гіганти розтопчуть лише нас?

— Нехай бодай грошей дадуть, якщо не можуть допомогти,— докинув Данило.

— Перед зборами прийшла телеграма від повіреного у справах Леобурга у Вінниці,— втрутився професор Кубрик.— Він повністю підтримує Народну Раду Леобурга на чолі з Агнесою Яблонською і готовий влаштувати нашій делегації аудієнцію у короля.

— Добре, але діяти слід терміново,— роздратовано видихнув Тео.— Оздемір може щомиті в’їхати сюди верхи на броні!

— Гадаю, ми ще маємо кілька днів...— хитнув головою Давид.— До слова, я дивився той пристрій у кабінеті голови Ради. Справді схожий на великий екран фарбелауфа, але не працює. Пошукаю когось, хто зможе його полагодити.

Тео підхопився з місця. Його очі почервоніли, а кулаки були міцно стиснуті. Джекі подумала, що йому теж не завадило б виспатися. Ну, чи бодай випити.

— Ви гаєте час на дурниці!

— Якщо інших пропозицій нема, пропоную закрити засідання,— з притиском мовив вигнанець.— Маємо до біса роботи.

Джекі кивнула йому. Члени Народної Ради підвелися. Джекі вже збиралася підійти до Данила, щоб поговорити про Зінкевича, але той, не обертаючись, швидким кроком полишив залу.

Данило перетнув площу Чорного і попрямував Соборною вулицею. Йому треба було обміркувати те, що він почув на засіданні. Мовчазний Леобург, не сповнений звичним гудінням і пихтінням котлів, різноголосими сиренами, перегукуваннями і рипучим голосом з поліційних гучномовців, лякав його. Повз, наче тінь, пройшла дівчина в непримітному сірому плащі, з тацею. Данило взяв бутерброд із сиром — такий-сякий сніданок. Було порожньо, тільки величезний дог у нашийнику сумно виглядав господарів біля брами одного з будинків. Певно, його кинули аристократи, коли тікали у спокійний Відень чи Краків, розлючено подумав Данило. Хлопець кинув бутерброд собаці, дог жадібно глитнув його, не розжовуючи. Ну й нехай. Можливо, в маєтку Яблонських знайдеться якась їжа. Данило ковтнув слину. Нестерпно хотілося кави. Якби він міг гайнути зараз у Романівку, з’їздити до Агнеси... Він згадав, якою розгубленою і наляканою вона була, прощаючись із ним. Сама, замкнена в чужій реальності, в чужому житті. Чи побачить він ще колись ті золотаві іскри в її очах? Данилові краялося серце, він опустив погляд, а коли знову поглянув уперед, закляк на місці.

Пляма в повітрі. Тріпоче, переливається. Данило потер очі, але ні, йому не здавалося. Посеред Соборної вулиці з’явився портал. І він був далеко від маєтку.

Хлопець обережно наблизився і простягнув руку. Прозорі цівки енергії потяглися до його пальців. Його охопило химерне відчуття. Цього разу портал здавався якимось штучним, не природним явищем чи недослідженою аномалією, як раніше. Данило не відчував зв’язку з цим місцем, будинки навколо не здавалися живими. І куди вела ця пляма, хлопець не знав.

Данило відступив і хитнув головою. Повітря більше не вібрувало. Портал зник.

Хлопець невпевнено рушив далі, попереду з’явилися вежі маєтку Яблонських. Данило переліз через паркан і попрямував до чорного ходу. Ключ лежав там, де і зазвичай. Хлопець відчинив двері й гукнув у темряву кухні:

— Свенсоне!

Відповіді не було.

Певно, старий таки виїхав з міста. Може, в нього залишилися родичі у Швеції, подумав Данило.

Хлопець намацав мішок з кавою в шафі й засипав зерна в центрифугу кавоварки. У великому латунному чайнику на плиті лишилася вода. Данило коротко видихнув. Начебто кухарчук Нішант робив усе так, коли минулого разу готував йому горнятко кави. Данило вже збирався смикнути за важіль, як позаду рипнула мостина.

Данило намацав руків’я револьвера за поясом і обернувся.

— Спокійно! Я не хотів налякати, пане Яблонський,— Бобриков стояв на порозі з піднятими руками.

— Чорти б вас ухопили, Бобриков,— видихнув Данило, прибираючи руку від револьвера.— Я ж міг вас пристрелити.

— За всієї поваги, Едварде, гадаю, ви вправляєтеся зі зброєю не так добре, як ваш брат,— російський шпигун зачинив по собі двері.— Хотів поговорити з вами.

— Кави вип’єте? — Данило опустив важіль. Зерна з гуркотом закрутилися в барабані.

— Не відмовлюся.

Бобриков сів за стіл. На оці поблискував монокль, густі світлі вуса неохайно стирчали.

— Чи не поділитеся результатами першого засідання Народної Ради?

— Не впевнений, що можу,— ухилився від відповіді Данило, підставляючи під мідний жолобок горнятко.— Але ж вам і так відомий стан наших справ.

— Авжеж. Знаю, що Агнеса розіслала ноту від імені Леобурга. Але я наполегливо раджу звернутися до цісаря Вільгельма і попросити його про захист, доки ще не пізно.

— Це може стати приводом для початку