Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

— Царю Борисові й Оздеміру не потрібен жоден привід, у цьому ваша біда, мій друже,— фамільярно кинув росіянин, забираючи в Данила філіжанку.— Офіційний представник Леобурга в Українському Королівстві кличе вас до Вінниці. Напевно, ви сподіваєтеся зустрітися там з представниками країн Нового поясу?

— Що ви маєте на увазі?

— Ну ж бо, Едварде, не розчаровуйте мене,— здивовано звів брови Бобриков.— Держави Нового поясу — дрібні країни між Російською та Австро-Боснійською імперіями, таке собі продовження Нейтральної зони, тільки з людьми й містами.

Данило насупився, пригадуючи мапу цього світу. Вочевидь, шпигун мав на увазі Українське Королівство, Малопольське Князівство, Троїстий Балтійський союз. Звернутися до них пропонував і Тео.

— Я не хочу обговорювати з вами наші плани.

— Ваше право, лише дозволю собі уточнити, що представники країн Нового поясу будуть присутні на завтрашньому вечірньому засіданні українського Сойму.

— Зрозуміло. Це все, про що ви хотіли повідомити?

— Я вже казав вам. Леобург висить на волосині. Час іде. Планів своїх Оздемір не змінював.

Бобриков допив каву і підвівся з-за столу.

— До речі, до вас не звертався такий собі «Революційний комітет Австро-Боснії»?

— Уперше чую.

— За моєю інформацією, вони мають вийти з вами на зв’язок,— монокль Бобрикова зблиснув наче розчаровано.— Якщо так трапиться, я б не ігнорував їх на вашому місці. Комітет має вихід на високопоставлених австрійських офіцерів.

— На що ви натякаєте?

— Коли вибухне війна, навіть якщо ви не встигнете звернутися до цісаря Вільгельма, і Нейтральна зона стане театром бойових дій, вам доведеться сподіватися тільки на швидке закінчення. А воно неможливе без послаблення одного з супротивників. Ревкомітет Австро-Боснії може вразити імперію зсередини — це вам на користь.

— Ви так зворушливо дбаєте про нас,— гмикнув Данило.— Схоже, ми дорого заплатимо за цю турботу.

— Ви занадто недовірливий, Едварде. Я, звісно, не філантроп, але наші цілі — зупинити війну і врятувати свою країну — збігаються. Тому я сприяю вам і сподіваюся на взаємну послугу. Мені час, бувайте здорові.

Він вийшов через чорний хід. Данило задумливо дожував бутерброд, запив його охололою кавою і вийшов з маєтку.

Тео йшов центральним коридором лігва вигнанців. Після наради в Ратуші настрій геть спаскудився. Владу в його місті контролюють дилетанти. Вони гадки не мають, що треба робити. Часу обмаль. А вони не натішаться засіданнями у великій гарній залі!

Раптом він помітив тонку смужку світла, що пробивалася з-за прочиненого люка. Яблонський зупинився і зазирнув всередину, та так і закляк. Він у житті бачив чимало, але не таке. Зі стіни кімнати стирчали два залізні штирі, й Лейла, почепившись на них, енергійно підтягувалася. На ній майже не було одягу, якщо не брати до уваги шматок еластичної тканини навколо грудей і вузькі чорні кальсони. Чи... мабуть, ці речі були з її реальності: Тео бачив такий непристойний одяг на жінках у домашньому фарбелауфі в Романівці. Й вони теж робили фізичні вправи.

Лейла тим часом вправлялася в тому ж темпі та з тим самим завзяттям, коротко видихаючи і вдихаючи. Її м’язи здавалися залізними. Тео зачудовано рахував і незабаром збився з ліку. Його огорнуло дивне відчуття: він ніби опинився в іншому світі, де жінка може легко робити те, що, либонь, не з першої спроби вдалося б йому самому.

Дівчина підтяглася востаннє і відпустила штирі. Кілька секунд вона розминала м’язи рук і відновлювала дихання, а тоді випросталася, склала долоні наче до молитви і склепила повіки. Обличчя стало таким спокійним, ніби вона заснула. Лейла зігнула одну ногу в коліні й завмерла знову, утримуючи рівновагу. Тео не міг поворухнутися, час ніби застиг. Вигнанка повернулася в попереднє положення, потім широко розставила ноги й нахилилася, упершись ліктями і головою в підлогу. Лейла легко перенесла вагу на руки, постояла на голові й повільно зробила в повітрі шпагат. Не милуватися спокусливими вигинами її тіла було абсолютно неможливо, Тео обережно втягнув повітря, щосили намагаючись не видати своєї присутності. Лейла знову підвелася на ноги і промовила, не розплющуючи очей:

— Яблонський, не хотіла заважати тобі підглядати, але раптом у тебе щось термінове.

Тео сіпнувся, але швидко опанував себе і зайшов до кімнати. Лейла дивилася на нього спідлоба, впершись руками в боки.

— Підглядати не в моїх правилах, але, Господи милосердний, я ніколи не бачив нічого подібного.

— І як, сподобалося?

Тео ковзнув поглядом по її грудях, обтягнутих лише тонкою тканиною, й оголеному животу і величезним зусиллям волі звів погляд на її обличчя.

— Цілком.

— Зараз ще більше сподобається.

Лейла потягнулася до свого корсета і дістала метальні ножі.

— Відійди.

Тео ледве встиг зробити крок, як у колоду за його спиною увійшло мініатюрне лезо. Лейла зробила ще один кидок, потім розвернулася і метнула ніж з розвороту. Тео подумки відзначив рівну лінію руків’їв, що стирчали з колоди, і скептично посміхнувся.

— Я б убив тебе тричі, перш ніж ти кинула першого.

— От хвалько.

— Справа не в мені. Я бачу, що ти зробиш, за секунду до того, як ти вирішуєш кинути свою іграшку.

Він підійшов до колоди, висмикнув ножі та простягнув їй. А сам став навпроти, спокійно опустивши руки.

— Перевіримо?

Вигнанка криво посміхнулася.

— Не те щоб я зовсім не хотіла тебе вбити...

— Не хвилюйся, люба, я тобі не дозволю. Але для початку не кидай. Просто виріши.

Лейла коротко видихнула і розім’яла плечі. Тео стояв спокійно, розслаблено опустивши руки, але уважно стежив за її діями. В певну мить її обличчя стало дуже зосередженим, м’язи на руках напружилися, а дихання зупинилося. Тео вихопив револьвер і спрямував цівку на Лейлу саме в ту секунду, як вона захопила метальний ніж, аби кинути.

— Вбив,— самовдоволено посміхнувся Тео.

— Гаразд,— Лейла роздратовано стиснула губи.— Спробуймо ще раз.

Вона пройшлася кімнатою, намагаючись не дивитися на нього. Потім між її брів на дрібку секунди залягла зморщечка, плечі напружилися, і Тео знову вихопив револьвер.

— Вбив.

— Ще раз,— розлючено видихнула Лейла, її очі недобре заблищали.

Минуло кілька секунд і...

— Вбив.

— Що це за кляті фокуси! — обурено вигукнула вигнанка.

— Це не фокуси, люба, а роки наполегливих тренувань,— Тео підійшов до неї.— У Вайомінгу я навчився розрізняти блеф і доволі непогано вправлятися з револьвером. Але там я також навчився ловити змій. Змія боїться людини, але якщо її загнати в