Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

Коледжу не буде. Таким було його остаточне рішення, і коли він сказав матері та Гілу, що не буде подавати заявку на проходження екзамену в січні і не збирається посилати заявку до Амхерста, Корнела, Принстона і до жодного іншого вузу, про які вони говорили протягом останнього року, то вони витріщилися на нього так, наче він щойно заявив про своє бажання покінчити життя самогубством.

– Ти навіть не розумієш, що кажеш, – мовив Гіл. – Тобі не можна переривати свою освіту.

– А я й не перериватиму її, – відповів Гіл. – Я просто продовжуватиму її в інший спосіб.

– Але ж де, Арчі? – поцікавилася матір. – Ти ж не збираєшся всю решту життя просидіти в цій квартирі?

Фергюсон розсміявся.

– Цікава думка, – сказав він. – Ні, я тут не залишуся. Звісно, я тут не залишуся. Я хотів би податися до Парижа, за умови, що зможу закінчити школу, і за умови, що на честь закінчення школи ви відзначите мене подарунком, якого вистачить на придбання дешевого квитка на чартерний рейс в один кінець.

– Ти забув про війну, – сказав Гіл. – Щойно ти закінчиш школу, як тебе загребуть до війська й відправлять до В’єтнаму.

– Ні, не загребуть, – запевнив його Фергюсон. – Не насміляться.

Цього разу Фергюсон не помилився. Шість тижнів потому, як він з горем пополам закінчив школу, помирився з Емі, благословив Джима на його шлюб з Ненсі Хаммерштайн, пережив несподівано емоційний та приємний весняний роман зі своїм добрим приятелем Браяном Мішевським, роман, який переконав Фергюсона, що він дійсно був створений кохати як чоловіків, так і жінок, і що його життя буде складнішим за життя інших людей через його двоїсту природу (а може, й цікавішим та емоційнішим – хтозна), встиг написати до кінця навчального року кілька нових статей для газети містера Данбара, додав майже сто сторінок до своєї пухкенької папки-реєстратора, попрацював з Гілом над списком рекомендованої літератури для першого року його самоосвіти як студента, не зарахованого до жодного коледжу чи університету, сходив до крамниці «Gristedes» на Колумбус-авеню, щоби потиснути руки своїм колишнім напарникам, вибачився перед власником Джорджем Тайлером за те, що цупив його книги, усвідомив, як йому поталанило, що його спіймали, але суворо не покарали, присягнувся собі більше ніколи нічого не красти, Фергюсон отримав «вітального» листа від уряду Сполучених Штатів, який наказав йому з’явитися до призовної комісії на Вайтхол-стріт для медичного огляду, який він, зайве казати, пройшов, бо був здоровим молодиком без фізичних вад та патологічних відхилень, але через те, що Фергюсон мав судимість і через те, що він відверто зізнався психіатру, що його вабили як жінки, так і чоловіки, влітку того ж року йому видали новий військовий квиток, де на першій сторінці була надрукована його нова категорія: 4-Н.

Це означало, що його визнали непридатним до військової служби.

А чотири «Н» здогадно означали таке: Нікчема, нероба, нездара – і незакріпачений. Себто вільний.

4.4

За свої три роки старшокласником в передмістях Нью-Джерсі шістнадцяти-, сімнадцяти- і вісімнадцятирічний Фергюсон почав писати двадцять сім оповідань, закінчив дев’ятнадцять з них і щодня проводив щонайменше годину зі своїми, як він їх називав, робочими зошитами, які заповнював різноманітними писемними вправами, котрі придумав сам для себе, щоби зберігати гостроту ока, копати глибоко і намагатися удосконалюватися (як він колись пояснив Емі). В тих зошитах було таке: описи фізичних предметів, краєвидів, ранкового неба, людських облич, тварин, гри світла на снігу, звуків дощу по склу, запахів дерева, що горить, те відчуття, коли йдеш крізь туман або прислухаєшся, як вітер свистить у гілках дерев; монологи, мовлені голосами інших людей, щоби стати цими іншими людьми або принаймні краще їх зрозуміти (наприклад батька, матір, вітчима, Емі, Ноя, вчителів, шкільних друзів, містера та місіс Федерман), але й невідомих та далеких незнайомців, таких як Й. С. Бах, Франц Кафка, дівчина на касі в місцевому супермаркеті, кондуктор в потязі компанії «Ері-Лакаванна», бородань-жебрак, який вициганив у нього долар на Центральному вокзалі; імітації стиля улюблених, складних та неповторних письменників минулого (наприклад береться параграф з Готорна, і пишеться дещо на основі його синтаксичної моделі, використовуючи дієслово там, де він використовує дієслово, іменник – там, де використовується іменник, і прикметник там, де використовується прикметник, щоби самим єством своїм відчути ритм, відчути, як пишеться музика); були в тих зошитах курйозні рядки-віньєтки з каламбурів, омонімів, а також слів, які різнилися між собою лише одною буквою: ель/гель, ложа/лажа, ціль/сіль, барон/баран; стрімкі й щербаті вихлюпи автоматичного письма задля прочистки мозку кожного разу, як відчуваєш, що він закостенів, наприклад, коли відбулося, що він закляк, навіяний прізвищем відомого англійського поета: «Ні, я не Байрон, я – другий, той був тверезий, я ж – бухий» – і далі в тому ж дусі. Він написав також одноактну п’єсу, котру з огидою спалив через тиждень після її завершення, а також двадцять три найбридкіші та наймерзотніші поеми, які тільки могли вийти з-під пера мешканця Нью-Йорка і які він пошматував, пообіцявши собі, що віршів не писатиме більше ніколи. Загалом Фергюсон гидував тим, що писав, вважаючи себе, в основному, тупим та безталанним, нездатним ні на що путнє, але вперто продовжував писати, змушуючи себе займатися цим щодня всупереч здебільшого невтішним результатам, розуміючи, що в нього не вийде нічого, якщо він не старатиметься, що на те, аби стати таким письменником, яким він себе уявляв, неодмінно підуть роки, більше років, аніж знадобиться його тілу остаточно вирости й змужніти, і кожного разу, коли він щось писав, воно видавалося вже не таким поганим, як попереднє, він відчував, що прогресує, навіть якщо наступний твір виявлявся жахливим, бо річ була у тім, що Фергюсон не мав вибору, йому судилося зробити це або померти, бо, попри його титанічні зусилля та невдоволення тією поганню, котра часто виходила з-під його пера, сам акт творення додавав йому більше бадьорості, аніж все решта, чим він коли-небудь займався, тож коли слова починали співати в його вухах, і Фергюсон сідав за стіл та брався за ручку чи тиснув клавіші друкарської машинки, він почувався оголеним, незахищеним і розхристаним, відкритим тому великому світу, що мчав йому назустріч, і ніщо не було кращим за це, ніщо