Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

Впертий. Саме це слово найкраще характеризувало його протягом цих років – і кожного року він ставав впертішим, аніж попереднього, більше замкнутим у собі, більш несхильним коритися, якщо хтось намагався на нього вплинути. Фергюсон закаменів – закаменів у своєму презирстві до батька, у своїх самозреченнях, яких він продовжував дотримуватися через роки після смерті Арті Федермана, у своєму неприйнятті провінційного суспільства, яке тримало його в заручниках від початку його свідомого життя. І якщо Фергюсон і досі не перетворився на нестерпного критикана й огудника, то лише тому, що він не прагнув сварок і зазвичай тримав свої думки при собі. Більшість його товаришів по школі вважали його «правильним» хлопцем, інколи трохи набурмосеним, зі своїми власними тарганами в голові, але не кимось ущербним, і аж ніяк не занудою, оскільки Фергюсон не був проти всіх людей, лише проти декотрих, а людей, стосовно яких він не був проти, він, зазвичай любив, а кого любив – до того ставився з обережною, але продуманою симпатією, і любив він так, як любить пес, кожною часточкою свого єства, ніколи не сумніваючись і не задумуючись, ніколи не засуджуючи, ніколи не маючи лихої думки, а просто обожнюючи цих людей і страшенно радіючи в їхній присутності, бо знав, що повністю залежить від цієї маленької групи доброзичливців, які любили його і яких любив він, і що без них пропаде, як пропали Хенк і Френк, полетівши у шахту всеїдної та ненажерливої сміттєспалювальної печі, щоби невдовзі перетворитися на хмаринку попелу в нічному небі.

Фергюсон уже не був тим хлопцем, тим простакуватим бовдуром, який написав «Два черевики – пара», але часточку того хлопця він і досі носив у собі, відчуваючи, що їм удвох судилося пройти іще довгий шлях. Поєднати незвідане з відомим – ось до чого прагнув Фергюсон, спостерігати світ так близько, як найвідданіший реаліст, але при цьому створити спосіб бачення цього світу крізь іншу, дещо викривлену лінзу, бо читання книжок, що основувалися на вже відомому, неминуче навчало тому, що було відомо й так, тоді як читання книг, що основувалися лише на незвіданому, навчало тому, без чого можна було обійтися, і найбільш за все Фергюсону хотілося писати історії, в яких буде місце не лише для видимого світу живих істот та неживих речей, а й для великих і таємничих невидимих сил, схованих у видимому. Він хотів бентежити й збивати з пантелику, змушувати людей реготати від сміху і тремтіти від страху, розбивати серця, уражати мозки і танцювати химерний танок курців-наркоманів зі своїми привидами-двійниками. Так, Толстой, він завжди такий зворушливий, так, Флобер написав найкращі речення у світі, та хоч з якою б насолодою не стежив Фергюсон за різкими поворотами долі Анни Карєніної та Емми Боварі, в той момент його життя найбільш потужно промовляли до нього мисливець Гракх Кафки, Гуллівер Свіфта, Пім Едгара По, шекспірівський Просперо, писець Бартлбі Мелвіла, гоголівський Ковальов та Франкенштейн Мері Шеллі.

Ось результати його літературних зусиль в старших класах: історія чоловіка, який прокидається одного ранку й виявляє, що має інше обличчя; історія чоловіка, який губить свого паспорта й гаманця в чужому місті і продає за харчі свою кров; історія дівчини, яка змінює своє ім’я першого дня кожного місяця; історія двох друзів, які посварилися через дискусію, в котрій аргументи обох були хибними; історія чоловіка, який випадково убиває свою дружину, а потім вирішує пофарбувати кожен будинок в своєму районі в яскраво-червоні кольори; історія жінки, яка втрачає дар мови і з плином років почувається дедалі щасливішою; історія підлітка, який втікає з дому, а потім, коли вирішує повернутися, виявляє, що його батьки кудись зникли; історія молодого чоловіка, який пише історію про молодого чоловіка, що пише історію молодого чоловіка, який пише історію молодого чоловіка…

Гемінгвей навчив його ретельніше придивлятися до своїх речень, навчив визначати вагу кожного слова та кожного складу, які витрачалися на побудову абзацу, але хоч якими б захоплюючими не були найкращі твори Гемінгвея, його творчість мало чому навчила Фергюсона, вся ця показна мужність та стоїцизм зі зціпленими зубами видавалися йому дещо кумедними, тому він полишив Гемінгвея заради глибшого й складнішого Джойса, а потім, коли йому виповнилося шістнадцять, дядько Дон подарував Фергюсону іще один оберемок книжок в м’якій палітурці, серед яких були твори доти невідомого Ісаака Бабеля, який швидко став його улюбленим письменником-новелістом, а також Генріх фон Клейст (якому дядько Дон присвятив свою першу монографію), що швидко став його улюбленим письменником-новелістом номер два, але найдорожчою і навіть найдорогоціннішою та перманентно фундаментальною стала для нього дешева книжечка видавництва Signet під назвою «Волден, або Життя в лісі», встромлена в тому оберемку поміж інших художніх та поетичних книг. Так, Торо не був романістом чи новелістом, але він був письменником бездоганної чіткості і ясності, творцем таких чудово виписаних речень, що Фергюсон відчув їхню красу так, як відчувають удар в щелепу або лихоманку в голові. Бездоганно. Кожне слово – на своєму місці, а кожне речення – неначе така собі річ в собі, незалежна одиниця, складова дихання й думки, і невідпорна привабливість такої прози полягала в тім, що неможливо було передбачити, наскільки далеко сягне Торо своїм наступним реченням – інколи це бувало кілька дюймів, інколи – кілька футів чи ярдів, інколи – ціла країна на багато миль вперед. Дестабілізуючий ефект таких мінливих відстаней підштовхнув Фергюсона до нового бачення власних творів, бо те, що робив Торо, було поєднанням двох протилежних та взаємовиключних імпульсів у кожному написаному ним абзаці, які Фергюсон охрестив імпульсом «контролювати» й імпульсом «ризикувати». Він відчув, що таємниця криється саме в цьому. Цілковитий контроль породжує безповітряний задушливий результат. Цілковитий ризик призводить до хаосу та незрозумілості. Але якщо поєднати їх, тоді можна отримати дещо вартісне, тоді, можливо, слова, що співають в твоїй голові, заспівають і на сторінці, бомби вибухнуть, будівлі впадуть – і світ почне виглядати по-іншому.

Але в Торо було дещо більше, аніж просто стиль. В ньому була несамовита потреба бути собою і тільки собою навіть ціною образи ближнього свого, була душевна впертість, яка так подобалася надзвичайно впертому Фергюсону, юному Фергюсону, котрий вбачав у Торо чоловіка, який зміг залишитися юним усе своє життя, тобто людиною, яка не поступилася своїми принципами, яка так і не перетворилася на розбещеного й продажного дорослого – хоробрий хлопець аж до гіркого скону, саме таким уявляв себе Фергюсон в